Чорний лід

Гірський серпантин перетворився на ковзанку за якихось двадцять хвилин. Температура різко впала, а туман з крижаним дощем перетворили лобове скло «фольксвагена» на матову душову кабіну. Двірники безпорадно шкребли по льоду. 

Ліззі судомно стискала кермо. Очі пекли від третьої доби без сну, ніби під повіки насипали піску. Вона знову подивилася в дзеркало заднього виду. Два розмиті жовті вогні за спиною нікуди не зникали.  

— Чудово, Ліззі. Просто блискуче, — процідила вона крізь зуби, міцніше вчепившись у шкіряну обшивку. — Тобі мало було льоду й туману? Треба було обов'язково прихопити з собою хвіст від Блунфілда. Сподіваюся, його хлопці взяли ланцюги на колеса, бо якщо ми зараз злетимо в прірву, це буде найбезглуздіша смерть в історії втеч.  

Вона примружилась, намагаючись розгледіти силует за вогнями.  

— Або це взагалі вантажівка з дровами, а в тебе просто плавиться мозок. Вітаю, дівчинко, у тебе офіційно шизофренія. Тобі вже ввижаються його шпигуни в кожній бляшанці на дорозі. Зберися. Зберися, чорт забирай, бо ми зараз вріжемося в ту скелю.

На крутому повороті, всього за два кілометри від мотелю, колесо потрапило на ділянку чорного льоду. Машину хитнуло. Ліззі надто різко крутонула кермо вправо, намагаючись вирівняти авто, але важку задню частину «фольксвагена» понесло. Секунда дикого, безпорадного ковзання — і автівка з тріском влетіла в глибокий кювет, завалений замерзлим гіллям та брудом. Одне з передніх коліс зависло в повітрі, двигун глухо чхнув і заглух.

  У салоні миттєво запала тиша. Лише град із диким стукотом лупив по даху.

  Ліззі заплющила очі, притискаючи тремтячу долоню до грудей. Серце калатало десь у горлі. Жива. Наче ціла. Вона спробувала відчинити водійські двері, але ті лише важко здригнулися, намертво затиснуті крутим схилом рову й замерзлим корінням.

  Вона подивилася крізь запітніле бокове скло. Хоч надворі був день, через важкі штормові хмари й густі крони сосен навколо панувала гнітюча, брудно-сіра напівтемрява. Всього два кілометри до мотелю. Якихось два чортових кілометри! Вона могла б дійти пішки за пів години.  Але на цьому серпантині не було узбіччя — лише вузька смуга асфальту, затиснута між прямовисною скелею та глухим обривом. Вийти зараз туди, де видимість через туман і зливу не перевищувала трьох метрів — це підписати собі смертний вирок. Будь-яка машина, що летітиме зверху по ожеледиці, просто не встигне її помітити й розчавить об скелю. А лісом через хащі в такий буревій вона не пройде й сотні метрів — просто зламає шию на слизьких мокрих кручах і замерзне в яру. Вона була заблокована у власному авто, мов у консервній банці.

Ліззі спробувала завести мотор, але панель приладів навіть не спалахнула. Акумулятор помер.  

— Ну ж бо, сука, давай! — хрипко видихнула вона, з силою вдаряючи долонею по керму. — Будь ласка... Тільки не зараз.  

Але у відповідь була лише глуха, мертва тиша. Опалення вимкнулося, і салон почав стрімко охолоджуватись, висмоктуючи останні залишки тепла з її тіла. Тонке сіре худі разом із пальто зовсім не захищало від арденського холоду. Тіло Ліззі було липким від холодного поту — реакції на паніку та безсоння, — і цей піт тепер холонув, перетворюючи її одяг на крижаний компрес. Через десять хвилин її зуби почали вибивати шалений дріб.  

— Хо-холодно... Господи, як хо-лодно, — пробурмотіла вона під ніс, намагаючись якомога глибше сховати занімілі долоні в рукава.  Адреналіновий форсаж закінчився, лишивши після себе дику, свинцеву втому. Свідомість почала повільно гаснути, занурюючись у сірий туман.  Крізь залиту водою шибку вона раптом побачила, як згори, з боку дороги, пробиваються важкі промені протитуманних фар. Хтось зупинився. Масивний силует чоловіка почав спускатися в кювет.  

— Ні, ні, ні... — серце Ліззі зробило болісний кульбіт і застрягло десь у горлі. — Це вони. Вони знайшли мене. 

 Вона хотіла потягнутися до пасажирського сидіння, до сумки, де лежав диктофон, або намацати бодай щось для захисту, але пальці не слухалися, перетворившись на неслухняні крижані палички.  «Рухайся, ну ж бо, рухайся, ідіотко!» — подумки закричала вона на себе, але права рука лише безпорадно здригнулася і важко впала на коробку передач. 

 Вона була впевнена: це людина Олександра. Вони приїхали зачистити кінці.

Двері машини з тріском і шурхотом замерзлого бруду відкрились  

— Ей! Ти притомна?! — низький, хрипкий голос перекрив шум бурі.  Замість найманця Блунфілда над нею схилився він. Той самий чоловік із поліцейського відділку.  

Він був у важкій брезентовій куртці рятувальника з фосфорними смугами, комір піднятий, а каптур зсунутий назад. Навіть крізь морок і зливу Ліззі впізнала його різкі риси — суворий, заклопотаний погляд, що дивився повз неї, ніби на дорогу, і темну щетину, що покривала підборіддя. Обличчя його було мокрим від дощу та поту. Він був тут, серед цього штормового пекла. Вона не знала, як чи чому він з'явився, але його масивна постать, тепер височіла над нею.

 Чоловік оцінив ситуацію за секунду. Не ставлячи зайвих питань, він просто розстебнув її пасок безпеки, просунув свої міцні руки під її пахви й одним ривком витягнув Ліззі з розбитого салону. На його зап'ясті, що визирнуло з-під задертого рукава куртки, мигнуло те саме татуювання — темні лінії, які вона так відчайдушно намагалася описати, коли розпитувала про нього.

  Вона спробувала відштовхнути його, щось прохрипіти про "переслідувачів" та "вони йдуть", але ноги підкосилися, перетворившись на вату. Він підхопив її, як ганчір’яну ляльку, закинув на переднє сидіння свого патрульного пікапа і з силою захлопнув двері.

Свідомість вмикалася лише короткими, рваними спалахами. Червоні габарити попереду... Різкий запах дизеля... Гул пічки, яка дула гарячим повітрям в обличчя, але не могла відігріти внутрішній холод.

Коли Ліззі остаточно розплющила очі, над нею була низька стеля з грубих дерев’яних балок. Вонагадки не мала, де вони. Останнє, що вона пам'ятала — як провалилася в липку темряву на пасажирському сидінні його пікапа під рев зливи. Скільки вони їхали? Куди звернули з серпантину?  Вона прийшла до тями вже тут. Це місце виглядало як якась лісова сторожка чи мисливський будиночок. Тут пахло сухими дровами, застарілим тютюновим димом і ще чимось гострим, металевим — цей запах наполегливо стукав у її пам'ять, але вона ніяк не могла згадати, звідки його знає. В кутку важко, зігріваючи простір, гуділа чавунна буржуйка.