Чорний лід

Позашляховик тримався за нею вже третій кілометр. Не наближався. Не намагався обігнати. Лише вперто залишався в дзеркалі заднього виду — два розмиті жовті вогні, що пливли крізь туман на однаковій відстані.

За двадцять хвилин погода встигла змінитися до невпізнання. Температура різко впала, дрібний дощ перетворився на крижаний, і серпантин почав блищати під колесами, наче його вкрили тонким шаром чорного лаку. Двірники безпорадно розмазували воду по лобовому склу. Обігрів працював на повну, але краї скла вже затягувало каламутним льодом.

Ліззі обома руками стискала кермо. Очі пекли після безсонної ночі. У скронях глухо пульсувало, плечі затерпли від напруження. Вона змусила себе послабити пальці, та за кілька секунд знову вчепилася в шкіряний обід так, що заболіла долоня. Погляд мимоволі ковзнув до дзеркала. Жовті вогні були на місці.

— Можливо, це просто місцевий, — промовила вона вголос. — Одна дорога. Один напрямок. Ніякого стеження.

Позашляховик повторив її поворот.

— Звісно, — пирхнула вона. — Просто місцевий, який випадково стояв навпроти редакції, потім випадково опинився біля готелю, а тепер випадково їде за тобою в гори.

Власний голос звучав неприродно голосно в тісному салоні. Ліззі зменшила швидкість. Стрілка спідометра опустилася нижче сорока. Дорога попереду звужувалася, затиснута між темною скелею та урвищем, за яким клубочився білий туман. Вона торкнулася кнопки на кермі й викликала останній набраний номер.

На екрані з’явилося ім’я Тома. Один гудок. Другий. У слухавці щось затріщало, і звʼязок зник.

— Будь ласка, тільки не зараз...

Телефон показував одну слабку поділку мережі, яка то з’являлася, то пропадала. Ліззі скинула виклик і відкрила камеру. Хотіла ще раз сфотографувати машину в дзеркалі, але позашляховик раптом увімкнув дальнє світло. Салон залило різким жовтим сяйвом. Ліззі примружилася. На секунду дорога попереду зникла у відблиску.

— От ідіот!

Вона перевела дзеркало в нічний режим. Світло потьмяніло, але позашляховик скоротив відстань. Тепер він ішов значно ближче. Надто близько для слизького серпантину. Ліззі відчула, як серце прискорюється.

«Не панікуй. Не дивись назад. Дивись на дорогу».

Попереду з туману виринув знак крутого повороту. Вона плавно прибрала ногу з педалі газу, не торкаючись гальма. Передні колеса увійшли в поворот. На мить усе було добре. Потім задню частину автомобіля повело ліворуч, і серце журналістки провалилося кудись у живіт. Вона плавно повернула кермо в бік заносу, намагаючись не піддатися першому тваринному бажанню вдарити по гальмах.

— Ні… ні, тільки не зараз!

Шини на секунду вчепилися в асфальт, і машина майже вирівнялася. Полегшення ще не встигло оформитися в думку, коли праве колесо потрапило на чорний лід. Кермо стало легким. Порожнім. Мертвим у її руках.

«Фольксваген» розвернуло поперек дороги. Ліззі судомно вчепилася в кермо, хоча вже не керувала машиною. Час розтягнувся, перетворивши одну секунду на довгу низку окремих кадрів: скеля попереду, мокрий сніг на узбіччі, темні стовбури дерев, жовті фари позашляховика, що різко смикнулися вбік. Вони були зовсім близько.

«Це не випадковість».

Думка прийшла холодна й чітка. У грудях здійнялася паніка. Не звичайний страх смерті — гострий відчай від того, що вона може загинути зараз, коли правда нарешті опинилася так близько. Не дізнавшись, що сталося з Емілі та Софі. Не згадавши, що бачила у штольні. Не зрозумівши, хто залишав їй записки й ходив її кімнатою.

— Я не можу померти, — видихнула вона. — Не зараз!

Ліззі побачила край урвища й інстинктивно затулила обличчя рукою.

Удар.

Метал заверещав об каміння. Подушка безпеки вибухнула перед обличчям, вибивши повітря з легень. Автомобіль злетів із дороги, і світ за вікнами перекинувся: темні стовбури, білий сніг, чорне небо. У цю мить Ліззі вже не думала про розслідування. Не думала про Олександра, Вулфа чи людину в позашляховику. Залишився тільки сліпий, первісний жах і одна коротка думка, що билася всередині разом із серцем:

«Будь ласка. Я хочу жити».

Запала тиша. Двигун ще кілька секунд хрипко працював, потім захлинувся й замовк. Лише крижаний дощ шалено лупив по даху. Ліззі сиділа, притиснута паском до крісла, і не могла вдихнути. У носі стояв різкий запах пороху від подушки безпеки й гарячого пластику. Перед очима плавали темні плями.

Вдих. Ще один. Повітря нарешті проштовхнулося в легені.

— Я жива...

Голос тремтів. Вона повільно поворухнула пальцями. Потім ногами. Гострого болю не було. Тільки пекло щоку, нила грудна клітка під паском і пульсувало праве плече. Ліззі торкнулася чола. Крові немає.

— Жива, — повторила вона. — Усе добре.

Брехня прозвучала непереконливо.

Автомобіль стояв під різким кутом. Водійські двері притиснуло до схилу, а пасажирський бік піднявся над землею. Заднє бокове скло вкрилося павутиною тріщин. Крізь одну з них до салону просочувалася крижана вода.

Ліззі відстебнула пасок і відразу сповзла до дверей. Біль пронизав плече, але швидко відступив. Вона натиснула кнопку запалювання. Панель приладів блимнула. З-під капота почувся сухий тріск, і все згасло.

— Ні... Ні, ні, ні.

Ще одна спроба. Нічого.

Ліззі потягнула ручку водійських дверей. Ті здригнулися, але не відчинилися — схил намертво притиснув їх зовні. Вона перелізла через центральну консоль, упираючись коліном у пасажирське крісло, і штовхнула другі двері. Метал глухо скрипнув. Рама перекосилася від удару, заклинивши замок. Ліззі вдарила плечем. Двері не піддалися.

— Чудово.

Телефон лежав під педалями. Вона дістала його, витерла екран рукавом і набрала 112. Виклик не пройшов. На екрані з’явилося повідомлення: «Немає мережі». Вона підняла телефон вище. Потягнулася до лобового скла. Перезавантажила. Жодної поділки.

Крижана вода вже стікала по внутрішній поверхні тріснутого вікна. Вітер просочувався крізь щілини, швидко виганяючи із салону залишки тепла.