Мертва зона

Елізабет зайшла в номер, двічі повернула ключ у старому замкуі тільки тоді дозволила собі видихнути. Спиною сповзла по одвірку просто на підлогу.

Вільна. Вулф її відпустив. Але сталевий зашморг на шиї нікуди не подівся, він просто став невидимим.

Вона підняла руки. Вже не тремтять. Добре. Страх, який липкою плівкою вкривав її в лісі та в кабінеті комісара поліції, кудись зник. На його місце прийшла злість. Холодна, сфокусована, суто професійна злість. Вона приїхала сюди як жертва, щоб розібратися з власним минулим. А її спробували використати як наївну дурепу.

Ну що ж. Тепер пограємо за моїми правилами.

Ліззі підвелася, витягла з сумки ноутбук, жбурнула його на ліжко й набрала номер Жака.

Жак відповів після першого ж гудка. 
— Арно, якщо ти дзвониш сказати, що зливаєш матеріал про тендери, не повертайся в офіс. 
— Матеріалу не буде, Жаку, — кинула вона, відкриваючи ноут. — Слухай мене уважно. — Я знайшла людські рештки. Схоже, дитячі. У тому самому районі, де 2001-го зникли дві дівчинки.

На тому кінці замовкли. У слухавці запала тиша. Жак був справжнім газетним стерв'ятником, маніяком сенсацій, і Ліззі щойно кинула йому найсвіжішу кров.

— Які рештки? — голос Жака миттєво втратив роздратування. 
— Дитячі. Двадцятирічної давності. Я зараз в Ардені. Місцевий комісар явно намагається втримати цю історію всередині міста. Не знаю, кого саме він захищає, але нове розслідування його лякає. Це старий «висяк». Бомба. І головне, Жаку... 
Ліззі зробила короткий вдих. 
— До чого тут ти? — випередив він. 
— Та дівчинка, яка вижила тоді в лісі й втратила пам'ять... Це я. А рештки можуть належати другій дівчинці — тій, яку тоді не знайшли. Біля них лежав такий самий браслет.
У слухавці стало занадто тихо. А потім пролунав сухий, різкий чирк запальнички. Жак глибоко, із зусиллям затягнувся — папір і тютюн ледь чутно затріщали прямо біля мікрофона. Він затримав гарячий дим у легенях на секунду, а потім повільно, з важким, довгим шелестом випустив його крізь зуби. Ліззі майже фізично відчула цей видих на іншому кінці дроту. Коли Жак заговорив, його голос став нижчим і помітно сиплішим, але абсолютно діловим:  

— Забудь про тендери. Скільки часу тобі треба?
— Пару днів, можливо тиждень. 
— Добре. Копай. Ексклюзив від першої особи на першій шпальті — це те, що нам треба. Якщо місцеві копи почнуть закручувати гайки — одразу дзвони, я підключу юристів. 
— До мого підтвердження нічого не публікуй, — відрізала Ліззі. — І особливо не називай загиблу. Поки це лише версія.
— Зрозумів. Надсилай мені копії всього, що знайдеш.
Вона поклала телефон. Карт-бланш.

Перед тим як сісти за ноутбук, Ліззі дістала браслет. Взяла його через чисту паперову серветку, сфотографувала з обох боків і поклала в готельний конверт. На клапані записала час, місце знахідки й дату. Не ідеальний протокол, але краще, ніж знову носити можливий доказ у кишені.

Ноутбук нарешті підчепив слабкий Wi-Fi мотелю. Ліззі ввімкнула робочий VPN і зайшла до передплаченої редакцією бази оцифрованої бельгійської преси. Там зберігалися центральні й регіональні випуски за останні тридцять років. Нічого секретного — звичайна база для співробітників, Вона вбила в пошук заголовок із вирізки: «Дівчинка, знайдена живою, не пам’ятає нічого». Фільтр за датою: зима 2001-го. Їй треба було витягнути прізвище автора. Або ім'я фотографа, який знімав місце злочину. Будь-що, за що можна зачепитися.  

Браузер кілька секунд тупив. А потім видав сухе: «За вашим запитом результатів не знайдено».  

Ліззі відкрила повні випуски за потрібні дати. Один номер обривався на другій сторінці й продовжувався з п’ятої. В іншому замість трьох сканів висіли порожні сірі картки. У службовому полі збереглася позначка про останню зміну — матеріали вилучили з бази приблизно п’ять років тому. 

Це вже не скидалося на погану індексацію. Хтось видалив конкретні сторінки, залишивши решту випусків недоторканими. Але хто саме — адміністратор, правовласник чи юрист, який діяв за офіційним запитом, — Ліззі поки не знала.

І це точно не рівень арденнських копів — хтось підчищав хвости прямо там, у столиці.  

Ліззі перейшла у звичайний пошук. Почала перебирати місцеві сайти та старі форуми, але там лишилися самі недоїдки. Кілька коротких заміток і одне розмите фото Мартена Верлена — місцевого теслі, якого преса 2001-го назвала головним підозрюваним ще до суду.  

З екрана на неї дивився звичайний, смертельно втомлений чоловік у запраному робочому комбінезоні. За офіційною версією, Верлен зізнався, а за два тижні наклав на себе руки в камері. До суду справа не дійшла. Надто зручно. Ліззі наблизила знімок. Вдивлялася в його обличчя, у глибокі зморшки, у темні плями мастила на комірі...  І тут її пальці завмерли на тачпаді.  

Останнім часом пам'ять крутила їй одну й ту саму заїжджену плівку — сніг, чорні ялинки, лід під ногами. Але зараз її раптом пробило чимось іншим. Запахом. Він ударив так різко і фізично, що Ліззі перестала дихати. Густий, нудотний сморід старого машинного мастила. І вугільний пил, що скрипить на зубах. Снігу не було. 
За запахом прийшов звук. Важкий, металевий скрегіт ланцюгів. Бетонна підлога обпалювала льодом босі п'яти. Звична картинка засніженого лісу в голові раптом розсипалася, а з-під неї вилізло дещо інше: глухі цегляні стіни. Іржаві балки високо під стелею. Ліззі рвучко відсунулася подалі від екрана. Ноутбук ковзнув по ковдрі, дивом не впавши на підлогу. Груди стисло — вона раптом забула, як дихати. Ліс не був місцем, де її тримали. Він був останньою декорацією. Місцем, куди її привезли й покинули, коли все закінчилося. Її тримали в приміщенні. У якомусь ангарі. Або на старій фабриці. Але вугільний пил міг вести куди завгодно: у стару котельню, ремонтне депо, кузню, покинуту майстерню. Без адреси чи назви підприємства пошук потонув би в сотнях випадкових збігів. Спершу їй потрібні були матеріали старої справи.