Мертва зона

Елізабет зайшла в номер, двічі провернула ключ у замку і тільки тоді дозволила собі видихнути. Спиною сповзла по одвірку просто на підлогу.

Вільна. Вулф її відпустив. Але сталевий зашморг на шиї нікуди не подівся, він просто став невидимим.

Вона підняла руки. Вже не тремтять. Добре. Страх, який липкою плівкою вкривав її в лісі та в кабінеті шефа поліції, кудись зник. На його місце прийшла злість. Холодна, сфокусована, суто професійна злість. Вона приїхала сюди як жертва, щоб розібратися з власним минулим. А її спробували використати як наївну дурепу.

Ну що ж. Тепер пограємо за моїми правилами.

Ліззі підвелася, витягла з сумки ноутбук, жбурнула його на ліжко й набрала номер Жака.

Жак відповів після першого ж гудка. 
— Арно, якщо ти дзвониш сказати, що зливаєш матеріал про тендери, не повертайся в офіс. 
— Матеріалу не буде, Жаку, — кинула вона, відкриваючи ноут. — Слухай мене уважно. Я знайшла людські рештки. 
На тому кінці замовкли. У слухавці запала тиша. Жак був справжнім газетним стерв'ятником, маніяком сенсацій, і Ліззі щойно кинула йому найсвіжішу кров.
— Які рештки? — голос Жака миттєво втратив роздратування. 
— Дитячі. Двадцятирічної давності. Я зараз в Ардені. Місцеві копи явно щось прикривають, експертів із Намюра досі немає на місці, а комісар робить усе, щоб це не вилізло назовні. Це старий «висяк». Бомба. І головне, Жаку... 
Ліззі зробила короткий вдих. 
— До чого тут ти? — випередив він. 
— Та дівчинка, яка вижила тоді в лісі й втратила пам'ять... Це я. А кістки належать тій, яку не знайшли. 
У слухавці стало занадто тихо. А потім пролунав сухий, різкий чирк запальнички. Жак глибоко, із зусиллям затягнувся — папір і тютюн ледь чутно затріщали прямо біля мікрофона. Він затримав гарячий дим у легенях на секунду, а потім повільно, з важким, довгим шелестом випустив його крізь зуби. Ліззі майже фізично відчула цей видих на іншому кінці дроту.  
Коли Жак заговорив, його голос став нижчим і помітно сиплішим, але абсолютно діловим:  — Забудь про тендери. Скільки часу тобі треба?
— Пару днів, можливо тиждень. 
— Добре. Копай. Ексклюзив від першої особи на першій шпальті — це те, що нам треба. Якщо місцеві копи почнуть закручувати гайки — одразу дзвони, я підключу юристів. 
Вона поклала телефон. Карт-бланш.

Ноутбук нарешті підчепив слабкий Wi-Fi мотелю. Ліззі ввімкнула робочий VPN і зайшла до внутрішнього архіву редакції. Нічого секретного — звичайна база для співробітників, де зберігалися оцифровані випуски за останні тридцять років. Вона вбила в пошук заголовок із вирізки: «Одна з тих, хто вижив, не пам'ятає нічого». Фільтр по даті: зима 2001-го. Їй треба було витягнути прізвище автора. Або ім'я фотографа, який знімав місце злочину. Будь-що, за що можна зачепитися.  

Браузер кілька секунд тупив. А потім видав сухе: «За вашим запитом результатів не знайдено».  

Ліззі насупилася. Одруківка? Вона стерла заголовок і вбила простіші теги: Арден, 2001, вбивство, діти.База висипала купу сміття: погода, якісь місцеві вибори, страйк. Про вбивство — нуль. Сторінки за ті дати, де мала кричати головна кримінальна сенсація року, були стерильно чистими.
Між лопатками пробіг холодок. Параноя почала розростатися, як чорна пліснява. Старі матеріали не випаровуються самі по собі. Їх хтось вичистив. З доступом адміністратора. І це точно не рівень арденнських копів — хтось підчищав хвости прямо там, у столиці.  

Ліззі перейшла у звичайний пошук. Почала перебирати місцеві сайти та старі форуми, але там лишилися самі недоїдки. Кілька коротких заміток і одне розмите фото Мартена Верлена — місцевого теслі, якого у 2001-му нашвидкуруч призначили вбивцею.  

З екрана на неї дивився звичайний, смертельно втомлений чоловік у запраному робочому комбінезоні. Текст поруч сухо рапортував: підозрюваний зізнався, а за два тижні його знайшли мертвим у камері. Самогубство, звісно ж. Як інакше.  Ліззі наблизила знімок. Вдивлялася в його обличчя, у глибокі зморшки, у темні плями мастила на комірі...  І тут її пальці завмерли на тачпаді.  

Останнім часом пам'ять крутила їй одну й ту саму заїжджену плівку — сніг, чорні ялинки, лід під ногами. Але зараз її раптом пробило чимось іншим. Запахом. Він ударив так різко і фізично, що Ліззі перестала дихати. Густий, нудотний сморід старого машинного мастила. І вугільний пил, що скрипить на зубах.Снігу не було. 
За запахом прийшов звук. Важкий, металевий скрегіт ланцюгів. Бетонна підлога обпалювала льодом босі п'яти. Звична картинка засніженого лісу в голові раптом розсипалася, а з-під неї вилізло дещо інше: глухі цегляні стіни. Іржаві балки високо під стелею. Ліззі рвучко відсунулася подалі від екрана. Ноутбук ковзнув по ковдрі, дивом не впавши на підлогу. Груди стисло — вона раптом забула, як дихати. Ліс був брехнею. Ліс — це просто зручна декорація. Смітник, куди її привезли і викинули, коли все закінчилося. Її тримали в приміщенні. У якомусь ангарі. Або на старій фабриці.

Далі гуглити не було сенсу — потрібен вхід у закриті поліцейські бази. Ліззі знайшла в контактах номер Томи. Слідчий із Намюра досі був винен їй власні погони за те, що кілька років тому вона акуратно викреслила його прізвище зі свого розслідування. Час було збирати борги.
— Тільки не кажи, що тобі потрібен коментар для преси, — замість привітання відповів він. 
— Тома, я теж за тобою сумувала. — Ліззі підвелася з ліжка й підійшла до вікна, вдивляючись у засніжену вулицю. — Мені треба, щоб ти дещо для мене пробив. Дуже неофіційно. І так, щоб твій імʼя ніде не засвітився.  

У слухавці замовк фоновий шум відділку. Почулося, як Тома зачинив за собою двері кабінету. 
— Арно, після нашої минулої «співпраці» мене ледь Внутрішня безпека не зжерла. Куди ти знову влізла? 
— Я зараз в Ардені. У мене три запитання. Перше: Фелікс Вулф, місцевий комісар поліції. Чи є на нього щось у ВБ? Друге: справа 2001 року про викрадення двох дітей. І третє... хлопець на ім'я Нік. Років тридцять п'ять. На руці старе татуювання — оленячі роги.