23. Варта.

Ясінський пильно вдивлявся в темряву.

    Здалося? Чи дійсно майнув білий силует біля церкви?

    Хоч око вийми – ніц не видко! Місяць вперто сидів за хмарою і ніби не збирався вилазити.

   «Як в домовині! Трясця твоїй матері!»

  -  Пане лицарю!

    Він сіпнувся. Повернув голову в той бік звідки чувся голос. За три десятки кроків з’явилася пляма смолоскипа.

  - Тут я! – невдоволено буркнув Ясінський.

  - Пане лицарю! – підбіг засапаний Микита.  – Батько кличуть.

   Добре, що темрява і хлопець не помітив роздратування на його обличчі.

 - Знову лис в курник заліз і наробив ґвалту? – якомога байдужішим тоном кинув Ясінський.

 - Ні! Треба поміч ваша. – відхекувався хлопака. – Казав батько: чимхутчіше привести вас!

   Лицар востаннє кинув погляд у бік церкви й неохоче кивнув. Не варто давати зайвий привід для пліток місцевим. Й так слобожани відводили погляд, ховаючи посмішки у вусах. Мабуть, між собою вже кпини пускали:

 «Мовляв, пан лицар, свою дівицю вартує. А то чого б третє коло за ніч давати навколо церквиці, до якої притулилася хатина панотця?»

 - Добре йдемо! Що трапилося ?

 - Не казали батько. Казали: тіко стрілою за вами летіти!

    Нарешті виплив набурмосений місяць. Темні плями будівель стало добре видко в його блідому світлі. На подвір’ї однієї з крайніх хат стояло кілька поселян і стривожено, неголосно про щось перемовлялися.

   - Що тут у вас?

   - Недобре тут діється, пане лицарю, – похмуро відповів Петро. – Зайдімо до господи.

    Ясінський кивнув. Ще здалеку він помітив, перехилені двері, що ледь трималися на одному завісі,  свіжо зламане молоде деревце на подвір’ї. А коли проходив повз хліва не вчув ні тобі лінивого рохкання льохи, ні форкання потривоженого людьми коня.

 - Що господар каже?  - ступив в хату за Петром лицар.

 - Пропав господар, – селянин освітив смолоскипом кімнату. – І вся сім’я його зникла.

   Всередині недобре похололо, але Ясінський не подав виду.

   В хаті було прибрано: ніякого безладу. На столі - захололі страви: ніби господарі ось-ось збиралися сісти за вечерю. З прядки звисала незібрана нитка, мов би хазяйка вискочила на мить і зараз увійде, взявши руки в боки: що то за незвані гості прийшли без стуку?

   Все так, та не так, як в добрій господі. Не стояв той теплий хатній дух: суміш диму, закваски, що бродила в діжках та духмяного запаху трав, пучками розвішаних по стінах. Інший був запах: ніби стояв лицар посеред закинутого склепу оплетеного павутиною. Де з кожним кроком підймається вгору хмара пороху з тлінних залишків, осідаючи на одязі та волоссі. Сльозить очі, забиває ніс, сухим піском тріщить на зубах…

 - Жодного тобі сліду. Ні крові, ні слідів бійки. Тіко двері зломлені. – стиха мовив Петро.

  Ясінський підійшов до колиски – порожньо. Лише зібгане рядно, лялька-мотанка і малесенький знак з ликом Спасителя на дні.

  Лицар мовчки взяв оберіг і ще раз глянув на Петра.

 - Дітей теж не знайшли, – потупив очі слобожанець.

 - А що з тваринами?

 - Хлів порожній.

- Не може бути, щоб не лишилося жодного сліду.

 - Харитон, мій сусід – з найкращих мисливців – вже оглядає все навколо. Якщо щось є, то він знайде.

   Петро важко впав на лаву і грюкнув кулацюрою по столу, аж миски з глечиками затрусилися:

- А як знайде  – то ми з тих старовірців шкуру спустимо!

- З чого ви взяли, що то ваші сусіди?

- А хто ще? Немає тут більше кому! Тільки вони!

 - А як так може бути, що вони викрали людей та худобу не здійнявши жодного галасу? Щоб не було жодних слідів супротиву?

   Петро мовчав. Потім неохоче промовив.

 - Хата на краю села. Напали зненацька. Може погрожували, що дитині, щось  вчинять, як ґвалт піднімуть.

   Лицар задумливо похитав головою.

 - Можливо.

   Він підійшов до порогу. Затримався на мить. Перевернув назад ікону Спасителя, що висіла над дверима й була повернута ликом до стіни. І тільки після того вийшов на вулицю.

   Сіріло…

  Йому не потрібно було витягувати меч –  і так знав, що лезо сяяло блакиттю…

  - Харитон знайшов сліди! – підбіг захеканий Микита -  Вони ведуть до могилок!

  Усією ватагою вони швидким кроком посунули за хлопцем.  

 ***

- Яким же то бузувіром потрібно бути, щоб таку наругу вчинити ?!

Старші селяни ходили між могил і скрушно хитали головами.

- То вони нам за те Божище мстяться, що ми їм спалили!

Молодші голосно обурювалися і погрожували кулаком невидимому ворогу:

-  Червоного півня їм по хатах пустити! Не місце безбожникам серед нас! Де це видано, щоб так над мертвими глумитися!?

    Лицар стояв мовчки, уважно обдивляючись останній ряд могил, що протягнувся вздовж старого низенького плоту. Похилені або зламані, кинуті додолу хрести, кілька порослих мохом могильних плит повалених на землю,  розрита й розкидана свіжа могильна земля – були вже добре видні в досвітніх сутінках.

  Він повільно пройшов вздовж всього плоту і зупинився в кінці біля двох крайніх могил. Опустився на коліно, розім’яв землю пальцям. М’яка. Сунув руку глибше - вона легко увійшла в розпушену землю майже по лікоть.

 - Але й тхне тут! Смородище. – ззаду підійшли Харитон та Петро.

 Ясінський швидко підвівся. І підняв руку, перепиняючи їм шлях

 - Стійте!

 - Що стало пане лицар?

 - Стійте тут, якщо жити хочете. -  Ясінський блискавично вийняв меч з піхов.

  Ледь блакитний відблиск леза був помітний навіть в ранковій сірості.

  Селяни вклякли. Теж вже примітили: щось темне та велике вовтузилося за кілька кроків в глухих заростях біля плоту.

 - Що то?

   Ясінський не став чекати, стрибнув через розриту могилу і скоса рубанув тінь, що перевалилася, через пліт. Меч розсік гілля, листя та порожнечу. Незнайомець рикнув і перевальцем кинувся навтьоки.