26

Возик пропав.

— Я в шоку, — Панас уже вкотре прощупав не лишень конурку, а ціле підземелля.

— А ти впевнений, що ніхто до твоєї халабуди вночі не заходив?

— Сам подумай своєю вченою головою. Сюди вдень ніхто не зайде, не те, що вночі. Тут знаєш кожен міліметр, маєш ліхтаря, а подряпину заробиш, як пити дати… Та і я… спав уночі, як заєць під кущем. Тобто, фактично, не спав. А потім, коли підкинув дров у буржуйку — з’явилися тіні. Їх було багато. Серед них — Чарунка…

Степан, як слідчий, ходив по кімнатці з ліхтариком і заглядав у кожен закуток.

— І ти нічого не чув? — здивувався.

— Ти що, знущаєшся? Я тобі сказав — лишень бачив тіні!.. Думаєш, тут була Чарунка?.. Гадаєш, вона забрала возика?

— Ні…

— А де тоді возик? — з притиском запитав Панас. Його злила манера Степана тягти час, як дітлахи жуйку. Сам міг говорити скільки завгодно. А на запитання не відповідав.

— Тінь забрала, — бевкнув Степан.

— Ясно… — було помітно, що Панас образився.

— На цей раз я серйозно. І не буду казати, що поясню тобі потім, бо ти своїм гнівом мене тут-таки спопелиш, як Змій-Горинич… Я знаю факти, коли привиди мають тіло.

— Привиди?..

— В тебе є краща версія? Ти ж — свідок?..

— Може, вже почнемо мурувати? — спересердя запитав Панас.

— Бачиш, як ти легко переймаєш у мене дурні манери? Правду кажуть: з ким поведешся…

— Втям, що те саме стосується і тебе.

— Це я вже давно втелепав. До речі, — підняв вказівного пальця.

Крім одягу і пляшки з посланням, Панас нічого не взяв. Хотів, але не смів. Інтуїція підказувала йому нічого не чіпати.

Робота не варилася — кипіла. Коли вхід до кімнатки був замурований, Панас став перед ним навколішки і, навіть крізь кволі спалахи свічки, було видно, що він прощається з не найгіршим періодом свого життя. «Дякую», — мовив уголос.

Залишилося майже мішок цементу.

— А може, ми ще зовні мура заліпимо? — подав ідею Степан.

— Не проти, — буркнув Панас.

Через півгодини чоловіки вже відпочивали на тій-таки трухлявій колоді. Поводили себе чемно, тому вужі їх не проганяли. А може, відчували, що вже ніколи не побачать двох диваків, які, чомусь, не бояться змій…

Сонце збиралося до обіду. Наганяло апетит, завзято роблячи зарядку і віддаючи енергію на землю. Таку мало звичку — займатися здоров’ям удень. Спітнілі чоловіки виходили вузькою стежиною з-під спасенного листяного покрову у нове життя.

Тільки-но видерлися з кущів, як обоє заробили по гриві, і були спутані, як коняки. Від несподіванки не встигли навіть пискнути — не те, що противитися. Зі зв’язаними руками і розбитими губами, як щойно спіймані розбійники, стояли вони перед військом жебраків.

— Де відьма? — ричав Бугай, тручи загрозливо кулака. Військо безбатченків незадоволено загуло. Ватажок одним помахом руки їх заспокоїв. Запала мертва тиша. — Де відьма? — перепитав Бугай спокійніше.

— Не знаю, — одночасно відповіли затримані. І по черзі заробили від ватажка під ребра. Від ударів зігнулись. Переглянулись. Розуміли, що давати відсіч — значить бути роздертими.

— Чому ви замурували бабу? — Бугай замахнувся на Панаса, але не вдарив.

— Ми її не замуровували, — видихнув прозрілий сліпець.

— А де вона? — Бугай повторював одне й теж, як заїжджена пластинка.

— Зникла. Сама пішла. І ми йдемо. Тому замурували.

— Не вірю! — ревів.

Панас вийняв з кишені листа від Чарунки. Подав Бугаєві. Той покрутив папір у руках, порозглядав, потім покликав з гурту згорбленого бороданя.

— Читай, — наказав.

Той прочитав.

— Що скажете? — звернувся Бугай до війська.

— Брешуть. Я не вірю… — сказав згорблений бородань

— І я…

— І я…

— І я… — загули жебраки.

— Відьма жила тут вічно. Вона би сама не пішла…

— Що з ними робити? — знову звернувся ватажок до безхатченків.

— Убити, що… — впевнено мовив дідусь з добрими очима. — Око за око… Тим більше, що той, — він вказав на Панаса, — прикидався сліпим.

— Смерті вони заслуговують, звичайно. Але нам тоді — тюрма. Всім. Кому більше, кому менше… Та й душі шкода, якщо чесно… І так вся у гріхах… — висловив своє бачення кучерявий двометровий чолов’яга, здоров’я з якого просто-таки струмувало. Цікаво, на яких харчах?..

— Здамо їх ментам! — вирішив Бугай, і всі його підтримали.

Жебраки закинули зв’язаних Панаса і Степана у кущі і зникли.

Міліція прибула напрочуд швидко. Чоловіків знайшли зразу. Видно, координати їм були вказані точно. Міліціонери теж особливо не церемонились. Заштовхали у спецмашину і повезли.