25

Настрою починати новий день не було. Панас лежав у бабиному сховку на її ж лаві і проганяв сумніви. Не встаючи, підкинув дров до печі. Буржуйка вдячно захрумкала, наче їла огірки. Дрова спалахнули, народжуючи у кімнатці тіні. В одній з них чітко вирізнялася баба. Вона була у довгому плащі і з возиком. Панас ніколи не бачив Чарунки, бо був сліпим. Але здогадався, що це була вона. Тінь повільно підійшла до креденса. Дмухнуло протягом. Скрипнули дверці. Піч зі смаком проковтнула дрова і стало темно. Тінь Чарунки зникла. Панасові здалося, що через ковдру-двері, бо з підземелля війнуло холодом…

Чоловік мимохідь приклав долоню до чола. Захотілося, чомусь, щоб чоло було гаряче… Як дитині, яка відчуває у щоденнику «двійку» і шукає причин пропустити школу… Але чоло було здорове… Значить, не марення від гарячки… А від чого тоді?.. Чому на душі такий осад, наче тільки що зарив у землю частку свого життя?..

Встав, запалив свічку. Випив горня води з медом — так навчила Чарунка. Ввімкнув ліхтаря. Обережно, наче по льодові, підійшов до креденса. Дверці були відчинені. Посвітив усередину. Всі бабині пляшечки і баночки зникли — залишилася тільки одна скляна прозора пляшка на закрутку. На ній була наліпка — не то послання, не то рецепт. «Панасе, — писало, — пий тричі на день по столовій ложці. Поки не доп’єш… І не здавайся. Я завжди з тобою. Чарунка».

Панас відчинив інші дверці шафки. Він не раз колись обмацував великі закриті слоїки, де старенька зберігала сушені трави, аби ті не натягнули вогкості. Баба інколи дозволяла йому відрити кришку і понюхати — звідти завжди виривався аромат свободи. Так принаймні здавалося Панасові. Тепер тут теж нічого не було. «Чому Чарунка забрала свої ліки?» — мучило Панаса. Хоча відповідь була очевидною — Чарунка не мала наміру повертатися до свого помешкання. Ось і все. Якщо у Панаса дотепер і були сумніви, чи покидати своє самотнє пристанище, бо сподівався, що старенька повернеться, то тепер надія зникла, як недавня тінь баби з візком…

«А де ж візок?». Він звечора, як завжди, спер його в кутку ліворуч входу. Візка не було. Панас заглянув у кожен закуток кімнатки, вийшов у коридор — ніде. «Швидше за все, забрав Степан. Від нього можна всього сподіватися. Певно, щось задумав перетягти, а на горбі нести не захотілося», — вирішив.

Отак день почався сам — не зважаючи на настрій. Панас улив у таз холодної води, вмився, спурхнув, як птах, що скупався в калюжі, набрав у торбинку зерна, закинув на плече — і пішов годувати голубів. Хлібних недоїдків, як колись Чарунка, він не збирав, і харчів для птахів не готував. Було не до того…

Ранок вже був змужнілий — висадив сонце на сусіднього пагорба. Пахло травою, на якій бриніла роса. Послання від Чарунки на пляшці з ліками засмучувало й водночас тішило… Бо старенька відверто натякнула йому на те, що пора забути минуле і йти вперед. Він так і зробить. Геть сумніви!..

На площі Музейні біля церкви на лавці сидів Степан.

— Ти знаєш, що я тут роблю? — запитав без привітання.

— Мене ждеш, — усміхнувся Панас.

— Ні! — Панас як нічого не бувало сіяв птахам зерно. Голубів знову було менше. Може, Чарунка деінде їх підгодовує?.. — Хоча добре, що ти прийшов, — Степан хитро примружився. — Бо я знаю місце, з якого треба почати пошук світла…

— І де воно?

— Тут!..

— Вражає… — мовив Панас. — Дуже…

— Мене теж…

— Можна детальніше?

— Пізніше, — Степан піднявся з лавки. — Зараз не час…

— Чому пізніше? — спалахнув Панас. — А коли час?  Ти мене що, за дурника маєш?.. Чого ти мене водиш за ніс, га?.. Я тобі корюся, як бевзь! Твоїм химерам служу!.. Що я по-твоєму, крім чекати «пізніше», маю робити?!.

— Заспокоїтися. І йти разом зі мною замуровувати двері до твого підземелля…

— Навіщо ти взяв возика? — знову налетів на Степана Панас.

— Ну, цього вже досить, — зупинив двома піднятими долонями запал друга Степан. — З інтригою я трохи переграв, погоджуюсь. Але возика прошу мені не приписувати.

— Тоді де він?

— Краще з тим запитанням звернися до себе. Бо принаймні мішок цементу прийдеться тягти на горбі… Добре, йдемо разом поглянемо. Заодно назбираємо каміння і цегли, принесемо води, підготуємо якусь бляшанку, щоб зготувати розчин. І до роботи…

— Ти що будівельник? — примирливо запитав Панас.

— Підробляв колись на будовах, щоб купити собі пристойного костюма. Ти би знав, скільки я того розчину перекалатав. Певно, руки тому такі й довгі, що витягнув їх важелезними відрами…

— А в мене чого такі довгі? — усміхнувся Панас.

— Може, ти злодій?..

— Пішли… — Степан заробив стусана і першим покинув територію площі Музейної, яка своєю таємничістю вже спозаранку зібрала купу цікавих туристів.