24

Відтоді, коли в Панаса запрацювали очі, в нього почалися серйозні проблеми… Комфорт сліпоти минув (Господи, прости!..), і разом з прозрінням вигоріли на сонці часи блаженного нічогонероблення, медитативного грання на сопілці,  годинних молитов за прощення власних гріхів і за здоров’я доньки… Він ще навіть не сходив до церкви, де в обіймах святості накопичував душевний спокій, щоб на власні очі роздивитися храм. Чи такий він насправді, яким уявлявся?..

Тепер очі Панаса змушували діяти. Чарунка залишила після себе не тільки безліч радісних струнких знаків оклику, але й цілу купу згорблених від нерозгаданих таємниць знаків питання. Якщо колись Панас Кріпкий (нарешті і прізвище власне згадав!) мав обітницю знайти світло перед донечкою, то зараз ще долучилася обітниця перед Чарункою. Хіба він може зрадити двох найрідніших і найвірніших йому друзів?.. Лишень завдяки яким ноги його носять світом неймовірних кольорів і дивовижних запахів?.. І це ще дуже і дуже примітивно передано словами, бо, після пережитих випробувань, він добре тепер орієнтувався у звабах світу і в безцінності життя — щоб тими звабами насолоджуватися…

Відповідь на питання, чому він ще живий (адже згідно злощасного договору, мав би вже давно скапати, як свічка), вирішив відкласти на потім. Поки є сили — треба боротися! Як пафосно зазвучало!.. Нічого, заради мотивації можна і гордість підгодувати найулюбленішими її стравами — запеченими масками, які можна одягати на всі випадки життя…

До того ж Панас не один — у нього є Степан, який лякає його постійним повторенням, що зустріч їхня не випадкова. Що вона передбачена небом заради великої мети. І мета ця спільна — пошук світла. Лякає якраз тому, що саме так думає і Панас.

А яке то світло? Яке? І де його шукати? Може, всі здурілі, не від світу сього шукають якесь незрозуміле неіснуюче світло?.. А якщо для експерименту підійти до десятка різних перехожих і сказати їм, що ціль мого життя — знайти світло!.. Що вони подумають?..

— Якщо тебе так гребе чужа думка — можеш піти і повіситися, — Степан влетів у кімнатку, як ураган, ледь не згасивши свічки. — Шнур я тобі дам і підходяще дерево покажу. Я колись підготував їх для себе. Бо як будеш зважати на чужі думки, толку з тебе не буде. Навіщо у перенаселеному світі надарма забирати кисень? Краще вже бути органічним добривом… — Панас ошелешено перетравлював Степанові репліки. — Тільки не питай, звідки я знаю, що ти думав… Бо, по-перше, це моя приватна власність. Принаймні щиро сподіваюсь… По-друге, такий вигляд, як у тебе зараз, я колись вже бачив у дзеркалі. Певно, кожна людина проходить через однакові відображення, але в різний період життя… Так що я тебе набагато випередив… По-третє, пора вже вилазити з катакомб на світ білий, щоб Господь часом не подумав, що тобі очей не треба, що сліпота тебе влаштовує… Чи не так?..

— Не так, — відповів збадьорений Степановими тирадами Панас. — Хоча мене хвилюють чужі думки — визнаю. І насамперед — твої.

— Приємно…

— Не спіши. Ти згоден разом зі мною, пліч-о-пліч, відправитися у тридев’яте царство за тридев’ять підземель у смертельний бій з мороком за світло? — урочисто та водночас іронічно запитав Панас.

— Згоден, побратиме!.. — вигукнув насмішкувато Степан і схилився, наче рицар до клятви на одне коліно. — Смерть або перемога!..

— Якщо чесно, я не жартую, — Панас уп’явся своїми новими, які втратили каламутну молочність, очима у зболену втратами душу свого нового друга.

— Якщо чесно, я теж… — Степан піднявся з колін, почав гріти долоні над паруючим чаєм на буржуйці. — Якщо навіть ми ненормальні, то треба прийняти це божевілля, бо воно дає…

— Надію…

— Так. А без неї, хоч як не крути…

— Пустка.

— Повна порожнеча…

— Зневіра.

— Страх…

— І смерть…

— Бачу, ми однодумці…

— Доля же звела…

— Хоч і не з радості…

— Яка вже є.

— То ти покажеш мені золоте голубине кільце нарешті, чи як?.. Я вмираю від нетерплячки, а він мене годує дешевою філософією!.. — визвірився на Панаса Степан. — Поки у мені не вмер учений…

Панас вийняв з кишені акуратно складеного клаптика м’якої тканини. Розгорнув на столі біля свічки. Розплескане голубине кільце вигравало яскравими променями, наче салютувало своєму звільненню… Степан застиг у зачудуванні. Однозначно, на кільці був напис. Щоб роздивитися його, світла від свічки було замало.

— Дай ліхтарика, — попросив Степан.

Панас взяв з полиці ліхтаря, подав другові. Як той ним не тряс і не цикав вмикачем, ліхтар не працював.

— Я забув його віддати в кіоск на підзарядку, — винувато мовив Панас. — Не до того було…

— Тоді навіщо мені його сунеш?

— Думав, ще тримає…

— Індик теж думав… Йдемо до сонця.

— Чому ти такий буркотун? — запитав Панас.

— Я не буркотун. Я — вчений-дослідник, — усміхнувся Степан, обережно запакував пластинку назад у тканину. — Звикай. Вчені нестерпні люди. Постійно чимось незадоволені. Злі. Прикрі. Що ще?..