23

Панас сидів на колоді і сльози котилися з нього горохами. Від радості знову бачити світ і від розлуки з Чарункою. Ніколи не думав, що здобуток і втрата можуть поєднатися в одні сльози. Адже такі різні вони. А виявляється, можливо… Можливо все. Тому не треба грати ролей ні переможеного, ні переможця. Треба поскидати назавжди маски, любити і приймати щомиті життя таким, яким воно є… Допоки серце ганяє кров по незрозумілому тілу з його незбагненними звивинами, що знайшли притулок у голові. Скільки разів він читав і чув від людей, що життя складається з безлічі теперішніх митей, що немає ні вчора, ні завтра, що голова вирішує, чи тобі безперестанку стогнати за минулим, чи гнатися за химерами майбутнього, а поки не відчув усіх незбагнених перетворень на своїй шкурі — зрозуміти не міг. Прийняти не вдавалося, хоч як не старався…

А звідки взагалі-то беруться в голові думки? Чому він думає саме зараз те, що думає?.. Хто їх йому підкидає, хто пересіює потік думок через сито і впускає ті, що є? Панасові здавалося, що не він. Якийсь жорстокий фаталізм — не інакше…

Де зараз старенька Чарунка? Хто в неї запустив програму пошуку золотого голуба? Чому вона прийняла цей виклик? І чи могла вона поступити інакше?.. Сказати тоді в церкві в день весілля «так», відчути любов і турботу чоловіка, кохати, народжувати діточок, пестити їх і чманіти від небесного дитячого запаху… Чому так сталося, як є?..

Чому його зі щирим коханням, з добрими намірами, з коханням Марти, з божественною Дзвінкою не прийняли родичі дружини? Адже вони відмовилися від нього вже тоді, коли ще його навіть не знали?.. Чому хотіли його вбити і чому Чарунка його врятувала?.. Хто всім цим керує? Якщо Доля, то вона втратила повний контроль за маленькими долями… За своєю роботою…

У Панаса в голові кольнуло. Він скривився і схопився за скроні. «Як же я швидко звик до того, що зрячий», — подумав. І, о Небеса, він раптом збагнув, що сліпим був щасливим!..  Що не обтяжував себе додатковими вимогами і почувався всередині затишно. Він марив прозрінням, а коли прозрів — прийняв це як належне, без вдячності, лишень з миттєвим спантеличенням… Чому? Чому він не тішиться, що Чарунка нарешті досягла мети свого життя — знайшла-таки золотого голуба? Чому він за неї не радіє, адже любить її?.. Може, тому, що йому було комфортно під її опікою?.. Може, він думає в першу чергу про себе, а не про неї?..

— О Господи, як бути? — заволав на ціле підземелля.

— Ти часом не здурів? — до Панаса придивлявся Степан. — Що з твоїми очима? Ти що виплакав з них молоко? — Степан з’явився мов грім з ясного неба. Він був у хорошому гуморі, але трохи задуманий. І сіпав постійно рукою з дешевим пластмасовим годинником, нагадуючи, чи то собі, чи Панасові, що спішить. — Хіба так по-людськи? — запитав. — Я бігаю, шукаю бабу, а він собі сидить в підвалі, і йому десь, що, може, в когось важливі справи.

— Чарунка зникла… — мовив Панас.

— Ні, серйозно… Ти здурів чи жартуєш? А хто тоді тебе сюди привів? Та у бабине лігво на відстань світлового року близько ніхто не підступить. Тільки я один маю секретний доступ, — усміхнувся.

—Я прозрів…

— Ясно. Ти прийшов сюди своїми очима. І побачив, що баба пропала. Так?..

— Не так. Я прозрів тут. У цьому підземеллі.

— Панасе, я втретє хочу дізнатися, хто тебе привів? Сюди зрячому важко потрапити, аби не завалитися під землю чи у рів, чи…

— Сам прийшов. По пам’яті…

Степан запхав руку в кишеню. Почав виймати з неї всілякі дрібниці і складати на долоню.

— Що я роблю? — запитав у Панаса. Світло від свічки на столі ледь добиралося до нього.

— Поклав на руку камінець, зашмарканий носовик, залишки розкладного ножика і дві гривні.

— Господи, та ти дійсно бачиш! — Степан кинувся обнімати Панаса. — Та це диво, фантастика, чудо! Та це вселяє надію в те, що Бог є і Він не черствий сухар, не бюрократ, а справжній Творець!.. Бо дива — це надія! Це стимул жити! Бо не дає згаснути у душі іскорці, яка називається — «а може якраз?». Ти врубуєш на що я натякаю, зцілений Творцем? — запитав неймовірно збуджений Степан. Його недовіра миттєво перетворилася у захоплення. — Я тільки не розумію, чому ти такий похнюплений, а не сіяєш від щастя?..

— Бо зникла Чарунка…

— Повернеться твоя баба. Такі, як вона, не зникають. Розумієш, вона —  відьма-привид. Вона вічно блукатиме тут… Або доти, поки не зніме з себе якогось закляття… Такий час може не настати. Я досліджував трохи привидів. Можеш мені повірити...

— Здається, той час настав, — Панас подав Степанові листа. — Читай… — мовив стримано…

Степан декілька разів перечитав листа.

— Щоб не втратити глузд, мені треба переключитися! І тобі так само! Не знаю, як тебе, а мене емоції спалюють. Надмірні. Не має значення, добрі вони чи погані. А зараз у мене добрі. І вперше за той час, коли я залишився сам, я не хочу згоріти. Ти навіть не уявляєш, який ми маємо шанс?.. Обоє! Ми можемо перекинути з ніг на голови життя багатьох…

— Краще повернути їх з голів на ноги, — перервав Панас.

— Не перебивай, ти дуже добре знаєш, про що я? Я думаю, що наші видива неспроста! І прозріння твоє неспроста…

— В якійсь мірі я своє світло знайшов, — сказав Панас. — Мої очі знову бачать…