22

Панас встав і пішов. По пам’яті. Йшов упевнено, наче зрячий, не допомагаючи собі палицею. На світлофорі зупинився разом з усіма людьми. З’явилося зелене світло — побіг далі. Він відчував нюхом кожен міліметр подорожі. Панас зробив дивовижне відкриття — виявляється, дорога теж пахне. По запаху можна ходити, як зрячий. Треба лишень не блокувати доступу повітря до мозку. І все!..

Якщо правда, що будь-яке відкриття супроводжується надзвичайним спалахом емоцій, то Панас саме на його шляху. Бо емоції, з’явившись, ніби з небес, переповнювали його настільки, що чоловік боявся від їх заряду спалахнути. Хай Бог боронить якоїсь іскри, бо буде вибух!..

Сліпець упевнено звернув на відьмину стежку. Його за руку зловила парость шипшини. Вже не вперше за часи життя в підземеллі, до речі. Завдяки колючці Панас упевнився, що йде правильно. Через декілька метрів запахла кропива. Не інакше, як Чарунка тільки-тільки вичавила з жалючої рослини їдку мурашину кислоту. Нею, кажуть, кропива і пече…

Вхід у підземелля був відкритий. Панас нахилився, проліз через товстезний отвір. Як завжди, черкнув боляче спиною об зубчастий верх. Звернув у тунель. Тут він знав кожен камінець і виступ у стінах. Хіба би нове щось з’явилося. Нового не було, і вже через декілька важелезних секунд намацав ковдру-двері. Різко потягнув на себе. Почув, як ковдра надірвалася. Нічого, баба зашиє. Головне, щоб усе було добре…

— Чарунко! — гукнув, залазячи в помешкання.

У кімнатці пахло бабою і радісним трепетом, що нагадувало розчулене щастя… Ніби очікуване, але водночас жалісливе.

— Відьмо, не жартуй, — посміхнувся. Панас був упевнений, що баба в помешканні. І підготувала для нього якийсь сюрприз. Адже нинішній день з самого ранку був днем сюрпризів. — Як ти могла залишити самого сліпця, га?.. — Чоловік обмацував лавку, стілець-колоду, закутки, намагаючись зловити бабу. Як у грі зі зав’язаними очима. Руки потягнулися до столу. Він нащупав свічку, що горіла. Аркуш, а під ним ще щось. З цікавості відсунув папір, дотулився до якоїсь гарячої дрібнички і…

Побачив мініатюрну розплескану пластинку!.. Наче золоту!...

Від шоку можна було осліпнути!.. Панас утратив чуття реальності, не вірив, що не спить. Сумнівався, чи нормальний. Протер очі. Так і є — він бачить! Бачить!!! Усе!..

Неймовірно! Невже саме такий сюрприз підготувала йому Чарунка?.. І де вона? Чому не хоче, щоб він розчавив її в обіймах!. Свою добру відьму-спасительку!

— Чарунко! Чарунко! — кликав на цілий світ. — Чарунко!.. Я бачу!.. — Але вона не озивалася. Вибіг у тунель. Там було темно, хоч в око стрель, а йому здавалося, що не бачить від засліплення світлом… Повернувся, взяв зі столу свічку. Ходив арковими коридорами і диву дивувався. Та це ж ледь не пам’ятка архітектури. В його уяві, коли не бачив, було все сіре, колюче, маленьке. А насправді — розмах. Невже таке можливо?.. 

Не знайшовши своєї спасительки в катакомбах, Панас повернувся до кімнатки. Коли ставив свічку на стіл, зауважив аркуш. Присів на колоду. Підніс папір до світла. Прочитав акуратний заголовок:

Дорогий синочку!

Панасе, ти не мій син фізичний, звичайно, бо я навіть чоловіка в своєму житті не знала, але ти мій син… Дуже добрий син, дарований Богом. Тому я маю написати тобі заповіт.

Я знайшла золотого голуба! Послання від нього на столі. Це золоте кільце з написом. Якісь буквочки, зверни увагу. Я переконана, що ти прозрів, бо Бог не може так жорстоко жартувати. Бо інакше я віддала своє життя химерам...

Трохи відкрию тобі таємницю — я своє призначення виконала. І я мушу піти. На відпочинок.

Послання — це і є заповіт. Йди вперед і не здавайся.

Золоте кільце — ключ до світла. Шукай двері.

Я дуже тебе люблю. Дякую Богові, що послав тебе мені.

Прощавай!

P. S. Я йду щасливою.

Твоя Чарунка.