21

Чарунка пришкандибала на площу Музейну. Без Панаса і без возика була схожа на розгублене дитя, що загубило водночас і маму, й улюблену іграшку. Маленька зграйка голубів вже чекала на бабу. Коли птахи побачили її — радісно затріпотіли крилами, перекинулись між собою голуб’ячою мовою воркотаннями. Чарунка кинула їм декілька хлібців, решту накрила плахтиною. Поклала ящик на лавку і зайшла в церкву Пресвятої Євхаристії. У храмі було порожньо, лишень поодинокі туристи прицмокували від захоплення і купляли сувеніри. Колишній костел Божого Тіла і монастир домініканців вражав красою і загадковістю. Чарунка стала навколішки, а голову піднесла догори, до Господа. Хоча знала, що Бог всюди.

Баба вирішила висповідатися. Дивне полегшення, яке нині відчула, могло бути сигналом до переходу до вічності. Кажуть люди, що перед смертю завжди легшає. Навіть хворі, яких довго точить нестерпний біль, відчувають миттєве зцілення. Напевно, Бог так придумав, щоб до Нього переходили в доброму самопочутті. Як не крути, а душа без тіла, як і тіло без душі не мають ніякої цінності. Принаймні на землі точно. А говорити щось про небо більш, ніж невдячно…

Чарунка подумки проживала життя. Змалечку і дотепер. Дякувала і просила прощення. Їй стільки років — а виявляється, що життя коротке, як день… Події проносилися зі швидкістю грому. І були вони переважно дріб’язковими і смішними, хоча свого часу забрали купу здоров’я… Мама, тато, родичі, друзі, Іван, всі — були яскраві, наче живі.

«Пробачте мені… Я вас люблю».

Чарунка давно зрозуміла, що єдиною цінністю у тому житті є любов. І старалася віддавати її по максимуму. Кому могла. Останньою розрадою став Панас.

«Пробач мені, Панасе… І дякую… Ти знайдеш світло… Думаєш, я не знаю, що ти б уже давно здався, якби світло було потрібне лишень тобі?.. Знаю… Бо я б уже давно здалася, якби золотий голуб був потрібний лишень мені… Я вірю, що він потрібен любові…».

Коли баба вийшла з церкви — зразу ж його впізнала. Він сидів осторонь — не їв. Був сивий, як попіл. Дивився прямо в бабині очі. Ніжка була перемотана свіжою полотняною стрічкою.

Стара заклякла на місці. Вже котрий рік у день її зраненого весілля прилітає голуб з перемотаною ніжкою. Чарунка знала, що голуби живуть довго, років двадцять п’ять. Теперішній вже був не перший. Син, а може внук того сизокрилого, якого побачила ще молодою. Чарунка відчувала, що ці голуби з однієї сім’ї. Схожі зовні і зсередини.

Виглядало на те, що голуб був старенький і, певно, доживав віку, як і баба. Птахові нічого було втрачати — а значить мав сміливість. Чарунка ледь доплентала до лавки, впала на неї. Склала на колінах долоні. А голуб підлетів і на долоні сів. Терся головою, сам себе пестячи об неповороткі руки старої. А потім — почав скубти на ніжці стрічку. Так завзято, наче від того залежала його доля. Чарунка зрозуміла натяк птаха — хоче зняти пов’язку. Почала обережно йому допомагати і…

З-під стрічки на сонце вирвалося світло… Баба повністю розмотала пташину ніжку. На ній красувалось незвичне золоте кільце. Ледь не на цілу ніжку. Тому птах і кульгав. Чарунка погладила кільце, воно лякливо клацнуло і відімкнулося. Бабина долоня світилася, як рай. Голуб полегшено заворкотів, злетів, дзьобнув стареньку легенько в щічку, закружляв у небі над храмом і зник…

Чарунка відчула себе молодою. Їй здалося, що скинула зі свого горбика цілий міх років. Мала таке відчуття, наче одумалась і назад біжить до церкви, щоб на весільному рушникові сказати коханому Іванкові «так».

За нею спостерігав ошелешений продавець книг. «Нормальна баба так за мить змінитись не може…» — подумав він. Але баба мчала під гору на своїх древніх ногах, а не на мітлі. Хіба би він мітли не бачив?… А може, не дано бачити?..