20

Чарунки на площі перед церквою не було. Чоловіки прочекали годину — баба не поверталася.

— Ти посидь  тут, — запропонував Степан, — а я походжу пошукаю. — Якщо я повернуся, а тебе не буде — значить Чарунка з’явилася, і ви пішли додому. Гаразд?

— Домовились, — відповів Панас.

Час повз, як черепаха. Панас сидів на лавці і голосно сопів собі під ніс. Йому бракувало повітря — не давала спокою думка, що з Чарункою щось могло трапитися.

«Нічого нема страшнішого, ніж чекати», — злився.

Панас утратив чуття реальності. В думках поселилися спогади і, як вампіри, викачували з чоловіка кров. Сили танули, наче сніг. Раптом він почув, як хтось легенько торкнувся його за руку. Це була не Чарунка — її він відчув би ще здалеку.

— Я вас слухаю, — не повертаючи голови, зі заплющеними очима прошепотів Панас.

— Мене звати Василь. Я тут біля пам’ятника Федорову продаю книжки. Може, ви не знаєте…

— Знаю, — запевнив Панас. — Я осліп недавно. — Я орієнтуюся в місті. І не раз купляв тут рідкісні книжки…

— То добре. Так-от. Я тут уже двадцять років. І десять з них я приходжу дивитися, як Чарунка годує голубів.

— Я радий…

— Я не про те, — Василь завагався, чи говорити далі. — Тобто, баба сьогодні була більш, ніж дивна…

— Тобто?..

— Вона розмовляла з голубами… А потім — рвонула, що за нею аж загуло. І лишила свій ящик. Він якраз під вами.

— Вона була сама?

— Так.

— А куди пішла?

— Побігла. По Підвальній біля будівлі пожежників. Далі не знаю…

— Дякую… А чому ви мені про це розповідаєте?

— Бо я ще ніколи не бачив вас таким нещасним. А голуб’ячої баби такою щасливою… Не знаю… Мені навіть здається, що вона помолоділа… То я йду? — якось несміливо запитав продавець книг. — Чи?..

Панас мовчав. На його обличчі судорогами звивалися сумніви. «Щось сталося…» — крутилося в голові. Він почував себе, як загнаний у клітку звір. Ніяк не міг ні зосередитися, ні заспокоїтися… Мішанина в голові злила і робила безпомічним…

Продавець книг постояв, переступаючи з ноги на ногу, і зник так же тихо, як і з’явився… Йому здалося, що він уже колись з такими ж емоціями йшов цією доріжкою між двома храмами. Василь обернув голову на лавку, де сидів сліпий чоловік, що останнім часом разом з бабою годував голубів. Лавка була порожньою…