19

День несподіванок тільки розпочинався.

Чарунка ще не отямилася від зустрічі з Юхимом, як почула крик, що наближався від оперного театру. Люди розступались, бо на шаленій швидкості мчав на них кучерявий, худий, як тріска, бородань, розмахував руками і верещав: «Є! Є! Є надія!.. Чуєте, люди, надія є!». Він зупинився лишень, коли через гущу ошелешених голубів добіг до баби.

— Чарунко, я маю надію! — хвалився бабі Степан на прізвисько Груша. Його ніхто не бачив у місті більше, ніж півроку. Вже думали — врізав дуба.

— Нині що, день зустрічей? Чи, може, прощань? — запитала стара, усміхаючись. Степанові вона раділа неймовірно.

— Не перебивай, Чарунко. — Груша перебував на своїй хвилі. Він жив лише тим, що цікавило його. Тому бабині репліки пропустив повз вуха. — У мене знову було видіння. Уявляєш?.. Я бачив доньку! Живу! Вона кликала мене пальчиком, як в дитинстві… Мовчки… Я вірю у видіння. Я ж його вистраждав постом і покутою. Ти віриш, Чарунко?..

— Вірю, — сказала баба. Вона вивчала блискучі від захоплення очі Степана. — Де ти пропадав стільки часу? — запитала.

— У лісі. В мене там криївка, — прошепотів він. — Тільки нікому не кажи, бо я ще маю одну покуту. Мене не можна відволікати. Нікому не скажеш?

— Не скажу…

— Я півроку мовчав. Довго не їв. Майже не думав. Думання мене вбивало. Я його прогнав…

— Як?

— Голодом. Я від голоду втрачав свідомість. Голова в той час очищалась. І я прокидався зовсім іншим. Чистішим. Та ти не зрозумієш…

— Зрозумію, — запевнила Чарунка. І обняла Степана. Від її обіймів він став спокійнішим.

— І я почав бачити. Чи марити. Так чи інакше образи були живіші, ніж моє життя… І я збагнув: я не самотній, Чарунко. У мене є ще сили, щоб шукати. Ти  не забула, що я маю знайти?

— Ні, — збрехала баба.

— То що? — перевіряючи, запитав Степан.

— Світло, — відповів замість Чарунки Панас. Виручив її вчасно.

Груша миттєво знайшов очима Панаса. Побачив чоловіка зі сопілкою. Він стояв біля возика з  хлібними кульками, на якого був спертий повний по зав’язку мішок. Незнайомець дивився на Степана, але його очі були білі, як крейда.

— Правильно, — здивувався Груша. — А ти хто?

— Панас, — відповів чоловік зі сопілкою.

— Ясно. А я Степан. Відчуваю, що нас щось пов’язує.

— Можливо.

— А ти що, сліпий? — безцеремонно запитав Груша.

— Так.

— Шкода. А я би міг показати тобі свою криївку. Думаю, тобі б сподобалося.

— Я її побачу дотиком.

— Домовились. — Степан підійшов і простягнув руку до Панаса. Той одразу вловив його схудлу п’ятірню і міцно потиснув. — Дійсно, бачиш тілом. Молодець. Я читав колись про такі здібності сліпих… Розумієш, Панасе, як тобі пояснити…

— Як є…

— Ну, щось мене з тобою єднає…

— Хтось… — мовив Панас.

— Хто? — Степан удивлявся у крейдяні очі співрозмовника.

— Я, — відповіла баба. — Панас живе у моєму домі. Правильніше, у моєму лігві… Доля мені його підкинула. Як і тебе. Невипадково. І я переконана, що маю звести вас докупи. Бо ви шукаєте одне й те ж…

— Я подумаю над твоєю пропозицією, Чарунко. Коли вивчу енергію, що йде від Панаса. А вона йде… — Степан зам’явся. — Ну йде, розумієш?..

— Так, — Чарунка підійшла до возика, взяла під пахву ящика зі залишками хлібних кульок. — Тут Юхим… ну, Бугай колишній… зерна привіз для голубів. Допоможеш Панасові затягти возика з мішком до нашого мешкання. Бо він ще сам не ходив ніколи. А я за той час погодую голубів на Музейній…

— Нема питань, — погодився Степан. — Тобто, з радістю. Я давно хотів напроситися до тебе в гості…

— Хотів подивитися, як живе відьма? — запитала баба.

— Якщо чесно, то так…

— Не боїшся?

— Чого може боятися той, хто шукає смерті?

— Пекла… — випалила стара.

Степан застиг у задумі.

— Цього я не передбачив, — сказав.

— То що, підеш?

— Піду. І так чортів повні груди. Ще бракує мені, щоб через мене сліпця машина задавила. Досить…

Чарунка підійшла до Панаса, обняла його, прошепотівши на вухо «все буде добре». Панасові виринули з пам’яті спогади, як його вперше залишала мама з вихователькою у дитячому садочку. Вона теж казала, що все буде добре. Але було зле. Страшно і сумно. І він сидів у вікні і чекав її цілу вічність. Панас подумав, що він так довго не хотів би чекати Чарунки.

— Ми туди і назад, — мовив чоловік, який звик, що лишень Чарунка була його очима. — Почекаєш нас на лавці біля церкви.

— Добре…

— А може?.. — Панас ніяк не хотів відпускати бабу.