17

Перший вихід Чарунки з Панасом на люди зібрав купу цікавих очей. Чоловік був в окулярах, ступав обережно, мав у руці палицю, якою гримав по бруківці, і тримав бабу попід руку. Так обоє вони тягнули возика з пташиними наїдками. У місцях годування чоловік або стояв непорушно, прислухаючись до світу, або непорушно сидів на лаві. Його обличчя було перенапружене, тіло сковане, начебто охоплене суцільним корчем.

Ніхто зі знайомих Чарунки не насмілився заговорити ні з нею, ані її таємничим супутником. Навіть жебраки, які знали, що то той самий чоловік, якого на прохання відьми затягнув до бабиного лігва зниклий Барбос… Лише дивакуватий неголений юнак мовчки ходив за ними зі своїм фотоапаратом і клацав та клацав… Він трохи набрид Чарунці, проте коли вона побачила його очі — не прогнала. В тих очах з кожним клацанням спалахувало зболене щастя.

За тиждень люди до таємничої парочки звикли, за місяць уже збагнули, що так має бути… Панас, хобі якого колись було грати на сопілці, попросив Чарунку дістати йому цей музичний інструмент. Чарунка, довго не думаючи, пішла прямо в консерваторію, де їй сопілку подарувала симпатична викладачка років п’ятдесяти, до якої бабу на прохідні скерував вахтер. Хоча мав би не впустити зовсім. Сопілка була ненова, правда, але справжня, професійна… Баба вийняла свою шкіряну торбинку, хотіла заплати, але викладачка навідріз відмовилася:

— Перестаньте, Чарунко, — запротестувала, — це моя власна сопілка, так що маю право подарувати…

— Ви мене знаєте? — здивувалася баба.

— А хто вас не знає? — відповіла жінка.

— Тоді дякую. — Чарунка обережно взяла інструмент, наче який скарб, обгорнула його у витягнену з кишені хустку і заховала в незвіданих нетрях свого плаща. — За сопілку дякую, — уточнила і вийшла щаслива, наче в передчутті радості дитини на омріяну іграшку.

Панас на подарунок зреагував ще емоційніше, ніж баба собі уявляла. У нього здитинів голос, тремтіли руки, з молочних очей котилися прозорі сльози вдячності. Він довго дув у сопілку невпопад, вивчав звучання кожного отвору, що Чарунка вже почала сумніватися у його майстерності, а потім так заграв «Ніч яку місячну…», аж баба плакала, а кімнатка і прилеглі катакомби помолоділи на декілька століть від звуків безмежної любові. І тепер нехай хтось доведе, що каміння мертве?.. Дзуськи! Воно тримає в собі всі емоції, які віками залишали тут люди. І це холодне каміння, може, як ніщо інше знає, що таке справжнє кохання…

Тепер баба годувала голубів, а Панас їм грав. Часто-густо послухати сопілку збиралося багато людей. Одного разу якась пані поклала біля Панаса вишиту торбинку і першою вкинула туди гроші. Слухачі її підтримали. Музикант зрозумів, що діється, перестав грати і запротестував.

— Я не жебрак, — сказав. — Заберіть, будь ласка, я граю просто… з любові…

— Вдячність — це частина любові, — сказала жіночка. — А щиро прийняти вдячність — це теж любов. Цю торбину-оберіг я спеціально вишила для вас. Це подарунок за хвилини щастя.

— Послухайся, — порадила Чарунка.

Панас скинув окуляри і почав грати. Він не міг з себе видавити слово — за нього мали відповісти вологі молочні очі… «Ох і якими ж чуттєвими робить людей біда», — подумав Панас під звучання «Час рікою пливе…» і злякався своєї думки. Бо як дивно не було б — він уперше в житті відчув себе справді щасливим…

«Господи, ти колись розкажеш людям, що таке щастя?» — запитала подумки Чарунка. Добре знаючи правильну відповідь, що ні, не розкаже… Бо у кожного своє щастя і у свій час. І з’явитися воно може навіть у масці смерті…

Внутрішній спокій додавав Панасові сил і мудрості. А ще — неймовірного відчуття, аж до спалахів передбачення. Панас занурився у безчасся, і від того отримав у подарунок вічність. Але він ніколи не забував про обіцянку знайти світло, яку дав донечці. Рятувало сліпця, напевно, те, що Чарунка переконала його, що дива є. Він їй повірив. Адже перше диво — його порятунок. А друге… що він ще живий. Бо, зважаючи на умови підписаного ним договору, в нього вже не мало б залишитися сил… «Звідки тоді вони беруться?..»