16

— Бог дав погоду, як на свято. Хутір Гадючий готувався до гуляння. Народ спозаранку працював, як навіжений, щоб встигнути на всі церемонії, бо весілля на хуторі відбувалося не кожен день. Навіть, не кожен рік. Бо що тут тих хат — з десяток, і то самі старики…

Я Івана любила без тями. Мріяла про нього ледь не з дитинства. Він був високий, широкоплечий, з долонями, як у ведмедя. Здавалося, що як обніме ними, то розчавить… Але ці долоні були ніжні-ніжні, як гусячий пух…

Час повз, як пес з перебитими задніми ногами. Я рахувала години до того дня, коли відбудеться наше вінчання… Залишалася одна ніч. Мене не брав сон. Я розуміла, що безсоння є у всіх людей перед будь-якими важливими подіями. Але й розуміла, що треба поспати, щоб на весіллі виглядати свіжою. Бо що то за молода з синцями під очима?.. З бідою заснула. Не знаю, скільки спала, але прокинулася від разючого світла. Я розплющила очі і побачила ангела. Він був красивий і суворий.

— Ти повинна звільнити світло! — прорік ангел.

— Як? — запитала я. — У мене не було ніякого сумніву у тому, що я маю виконувати його накази. Віра з’явилася нізвідки. Наче впала з неба.

— Знайти золотого голуба, — ангел був малослівним. Але сумніватися у його словах не було сил.

— А… — у мене виникло купа запитань до нього. Я хотіла знати, де шукати, коли шукати? Чому, зрештою, я маю шукати, а не хтось інший?.. Дівчат у світі море!.. Вільних!.. Я хотіла повідомити ангелу, що в мене вже нині весілля… Може, знайде когось іншого… Але ангел зник. Раптово, як і з’явився.

Сну не було до самого світанку. І радості теж. Вивітрилася, як дим з хати. Мою серйозність усі пояснювали весіллям. Аякже, без п’яти хвилин заміжня жінка…

Іван мене не впізнав. Запитав лишень, чи я здорова, бо не до розмов було. Я кивнула, що так. І все. До церкви їхали у сусіднє село. Через ліс. Окремо. Я з дружбами на одному возі. Іван з дружками на другому. Така традиція. Назад, після вінчання молоді вже їдуть разом…

Так все було навколо гарно. Ціла церква людей. Всі раді-веселі. А в мене на душі висів камінь. Не давав випрямитись, розправити плечі, випромінювати звичну мені впевненість. «Навіщо мучитись? Пощо  псувати день?» — запитала раптом я сама себе. Ану радіти! Вже й Іван спохмурнів, на мене зирячи. Я себе настроїла на щастя — й ураз все перемінилося. У мене знову з’явилися крила, я не зводила очей з Івана, хоча треба було дивитися на священика.

І я замріялась. Я була в церкві й одночасно витала десь високо в хмарах і не розуміла, що зі мною діється. А коли почула запитання священика: «Чи маєш ти, Дзвінко, добру й не примушену волю та тверду думку взяти собі за мужа Івана, що його тут з собою маєш?»,  — я відповіла: «Ні…» На подив собі і всім… Я не розуміла, чому я так сказала. І коли священик повторив, гадаючи, що я помилилася від хвилювання, не зрозуміла запитання, я вдруге відповіла: «ні». Втретє, як Петро від Ісуса, я не встигла відректися від свого Іванка, бо навіть який сильний він у мене не був, а втратив свідомість. Його підхопили дружби. Тримали попід руки, як підкошеного. Я підійшла до нього, поцілувала в губи і побігла. Мчала лісом без утоми довго. Перед очима поперемінно стояли Ангел з Іваном. У якусь мить мені навіть здалося, що ангел капля в каплю схожий на Івана…

Я добігла до залізниці. Дочалапала до якоїсь зупинки. Так у весільному вбранні і сіла на потяг. Квитка у мене ніхто не запитував. Доїхала до Львова. З того часу тут… Шукаю золотого голуба…

— М-да, — простогнав Панас. — Невесело.

— Мені тоді теж так здавалося. Але я поклялася, що повернуся до Івана тільки тоді, коли знайду свого птаха.

— І ти з ним, ну, з Іваном, більше ніколи не бачилася?

— Ні. Ні з ним, ні будь з ким з хутора… Не судилося…

Панас важко зітхнув. Він більше не хотів мучити бабу спогадами. Ні тим, як жила до весілля, ні після. Проте одне крутилося йому в голові, не даючи спокою.

— Можна ще одне питання, Чарунко?

— Ну, хіба що, якщо одне… — зітхнула старенька.

— Мені причулося, чи ти згадала ім’я Дзвінка?

— Тобі не причулося. Моє справжнє ім’я — Дзвінка. Чарункою вже у Львові мене назвав один безхатченко. Колишній академік. Я його врятувала від алкогольного отруєння…

— Мою донечку теж звати Дзвінка, — сказав Панас. Він відчув, що баба втішилася.

— Якби я не вірила, що мене постійно за руку, як малу дитину, веде доля — мене б уже давно не було, — сказала загадково Чарунка. Раптом  у неї різко перемінився настрій. Наче вона побачила стежку, що веде до світла. — Я все-таки тобі доповім, що зі мною було далі. Очевидно, ти той, хто має знати все…

Так-от… Я вийшла на вокзалі у Львові і снувала містом, мов сновида. Так, як була, у весільному вбранні. До мене чіплялися якісь чолов’яги. На довго їх не вистачало. Бо тільки, як вони уловлювали мій погляд — втікали як від дідька лисого. Не знаю, що тоді було в моїх очах, але, напевно, щось страшне, раз усіх так відлякувало.

Десь на третій день, напевно, я відчула, що слабну. Присіла на одну з лавок у центрі міста. В очах миготіло. І тут я звернула увагу на маленьку дівчинку з бабусею, яка годувала голубів. Дівчинка мала у своїх рученятах півхлібини, відщипувала крихти і кидала птахам. Голубів було багато. Десятки. І всі, як один, однакові. «Як я знайду золотого?» — закрутилося в мене у голові, і враз я відчула шалений голод. Я впала навколішки біля голубів і почала збирати крихти, які кидала дівчинка. Голуби, на диво, мене не лякалися. Жоден не втік. Це видовище, мабуть, було жахливе, бо коли спантеличена дитина перестала кидати крихти, і я піднесла голову, то побачила навколо натовп людей. На їх обличчях я прочитала жах. Люди стояли застиглими, наче на картині. Першою зіпсувала картину дівчинка. Вона підійшла до мене, простягнула хлібину і сказала: «Візьміть». Я накинулася на хліб, як божевільна. Коли доїла, мене враз охопила сильна слабкість. Я ватяними ногами допленталася до лавки і провалилася в сон, наче в підземелля. Мені снилося, як мене пестить і цілує Іван… Цього сну я ніколи не забуду…