Чарунка наварила гречаної каші. Накидала цілу миску Панасові, зверху примостивши добрячий кусок масла. З появою чоловіка в хаті, з’явилася додаткова робота — нагодувати його. Баба готувала їсти з величезним задоволенням, тому простенькі страви виходили навдивовижу смачними.
— Смакота! — заплямкав губами Панас. — Ти, Чарунко, чарівниця, — усміхнувся. — Даруй за тавтологію… Тобто…
— Я знаю, що таке «тавтологія». Не переживай. Не така я вже темна баба, — мовила стара.
— Я й не сумніваюся…
— Чуєш, а не бреши, хлопче, гаразд?
— Домовились, — Панас перевірив пальцями, чи в мисці не залишилося каші, намацав горня з чаєм. Хотів ще раз подякувати за вечерю, але не встиг.
— Раз домовились не брехати, ти зараз мені розкажеш про себе. Все. Правду.
— Добре. Але… все не зможу. В мене є одна таємниця… Нею я ризикувати не буду. Ціна величезна. Розумієш?
— Таємницю можеш пропустити…
Панас підсунув колоду до буржуйки, вмостився біля тепла. Дивився своїми молочними очима на вогонь, уявляючи собі, як яскраво горять дрова. Як вуглинки палахкотять, наче літнє сонце на заході. Якби знав він колись, що не бачитиме, вдосталь надивився б на вогонь. То ж так класно!..
— Почну з того, що я ніколи не вмів цінувати дару — бачити світ очима. Якби вмів — усе далеко було б не так…
— Є так, як є, — перебила вже на самому початку Панасову розповідь Чарунка. — І це найбільша правда життя, яку треба прийняти. «Якби» — улюблене слово зневіри. Забудь його. І цінуй те, що маєш зараз… А зараз, приміром, тобі тепло. Ти ситий. Ти маєш з ким поговорити. Звідки ти знаєш, що в майбутньому не жалкуватимеш, що потратив такі щасливі миті марно?.. Ти впевнений?
— Ні, — відповів Панас. — Я взагалі тепер ні в чому не впевнений.
— Це розумний підхід. Значить, швидше зможеш прийняти те, що собі наживеш…
— Моєї біографії як кіт наплакав, — продовжив Панас. — Я народився у Львові. Тато був простим залізничником. Я його не пам’ятаю. Помер, коли мені було місяць. Мама вчителька. Сестра старша на п’ятнадцять років. Фактично мене вибавила. Поки мама дбала про хліб насущний для нас, працюючи в школі та підзаробляючи сторожем. Ми жили в однокімнатній квартирі…
— Ти… зі Львова? — здивувалася баба. — То може…
— Може нема, Чарунко. Зараз усе збагнеш…
— Вибач…
— Я тебе розумію. Я тягар. І тобі було б легше мене позбутися. Але… дому більше у мене немає. — Баба хотіла щось сказати, але Панас не дав. — Так-от, — вів далі, — сестра підросла і вийшла заміж. Теж за вчителя. Жили в нас. Пішли діти. Було тісно, як у мішку. Я закінчив школу, більше проживаючи на вулиці, ніж удома. Вчитися погнав аж до столиці. Щоб подалі від дому. На диво, вступив. На економічний. Учився, як проклятий. Підзаробляв уночі барменом. Закінчив. Познайомився з дівчиною. Гарною, як з картинки. Доброю, милою, справжнім ангелом. Закохався по самі вуха. Ну і… сама розумієш. Завагітніла вона. Коли я дізнався — був найщасливішим чоловіком у світі. Я відчув себе справжнім творцем. Коли згадую ці емоції — здається, ніби вмію літати… Проте мене швидко приземлили. Її тато, який повернувся з Африки. З посольства. Порівняно з донькою, він був демоном. Справжнісіньким. І вона зразу ж стала іншою. Тої миті, коли його побачила. З впевненої, доброї і красивої, вона перетворилася у застрашену, злу і сіру. Її батько за п’ять років, що ми зналися, жодного разу не подав мені руки. При першій зустрічі він прямо-таки мені в очі сказав, що я гнида. Уявляєш, Чарунко?.. І я дійсно тоді перед ним почувався гнидою. І з кожним днем все більше на гниду ставав схожим. Я відчував це всередині.
Її батько спочатку казав, щоб мого духу не було поруч його доньки. Вона покірно слухала і мовчала. Мене це жалило більше, ніж його образи. Коли він дізнався, що Марта вагітна, вирішив мене тимчасово прийняти. Щоб не мати сімейного скандалу перед якимись важливими службовими подіями у його житті…
Я жив лишень дитиною. Дружина то віддалялася, то була собою, в залежності від впливу батечка. Якщо він на деякий час щезав — було все добре. Мала народилася такою гарною, як лялька. Росла і тішила нас. А в рочок захворіла. Ні з того, ні з сього. Я думаю, дитина відчувала, що в родині поселилося якесь чорне прокляття, що висмоктувало радість. І ув’язнювало любов. А якщо любов і виривалася на світ білий, то її зразу ж пожирав морок… — Панас важко задихав. Спогади його мучили. — Хоча дівчинку начебто любили всі. До моєї мами в гості тесть дружину з дитиною не впускав. А я сам теж не їхав. Отак… Аж моторошно… Я не знав, що робити. Почав пити. Не допомагало. Ще гірше було… Думав, збожеволію… Вчасно схаменувся. Мій розумний впливовий тесть возив дитину по усіх-усюдах. Сам лікував. Не довіряв нікому. Нічого не допомагало…
Коли малій було три — я влип в одну таємницю. Повертався вночі додому. Зі снувань містом, бо в гостях був тесть. Родичі мені дали зрозуміти, щоб я розвіявся, сходив на футбол. Мене під розбитим ліхтарем перестрів дивний чоловік. Без очей, здавалося. Принаймні як я не приглядався, крім чорного провалля в очних заглибинах нічого не бачив. Він сказав. Що є нетрадиційна можливість врятувати донечку. Проте ціна величезна. Я без вагань погодився. Тої ж таки ночі… Далі не розкажу — не маю права. Я попереджав…
Після того донечка почала одужувати. А моє життя пішло під укіс. Почалося все з голови. В ній творилося щось страшне. Я божеволів. Спочатку провалив проекти на фірмі. Мене вигнали з роботи. І взагалі, мені тоді було не до проектів. Мене пожирав морок… А дружина хотіла мати нормального чоловіка. Який заробляє. Тобто, жити по-людськи. Я її розумію. Тим більше, їй постійно тикали — подивися, мовляв, за кого ти вийшла? Та ж він — ніхто. Покинь його, поки не пізно. Я й так вдячний Марті, що під таким шаленим тиском, так довго була зі мною…
#980 в Сучасна проза
#5476 в Любовні романи
#2382 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 02.10.2026