14

Час дійсно для кожного свій. Для баби минув тиждень, як один день. Вона готувала птахам кульки, годувала, шукала свого голуба. Варила кашу Панасові і собі, запарювала чаї…

Панасові минув тиждень, як вічність. Він замкнувся у собі, з бабою не розмовляв, через силу їв і пив. Не міг змиритися, що сліпий. Злість присмокталася до нього, як кліщ, пила кров і росла, наче на дріжджах. Якби стара ненароком піднесла до нього сірника, він би вибухнув. Крутіше за цистерну з нафтою. Але баба його не чіпала. Робила вигляд, що не помічає. Панас цього не бачив, але відчував. У нього сильно розвинувся слух і дотик. А моментами йому здавалося, що він бачить. Не очима, а ямкою, що посередині у грудях, під ребрами. Видиво створювали дивні хвильки, які струмували з ямки.

Треба було приймати рішення: жити — або не жити… Або покаятися — і почати з чистого листа, сподіваючись на прощення, або запроторити себе чортові в зуби, сподіваючись, що пекла на тому світі немає… Перед Панасовими очима стояли ваги. Вони тисячі разів за безсонну добу схилялися то в один, то в інший низ.

«Що робити?» — величезною дугою зависло запитання над дверима кімнатки якраз у той час, коли баба повернулася з годівлі голубів.

— Жити! — переконливо мовила стара. Панас рвучко повернув голову на Чарунку. Не через переляк, бо чув ще здалеку, що вона повертається додому. Його вразила відповідь.

— Звідки знаєш, що мене мучить? — різко запитав. На «ти».

— Не нинішня.

— Я думаю про дочку… — Панасові молочні очі зволожіли.

— Добро думка, як на початок.

— Я мучуся, що не зможу знайти те, що їй пообіцяв…

— Якщо накладеш на себе руки — точно не знайдеш. І покажеш свою слабкість. А так…

— Що?

— А так ще є шанс.

— У мене? — визвірився Панас.

— У всіх є шанс. Завжди. Бо Бог має дурну звичку: як карати, миттєво, так і зцілювати… І він випробувань не під силу — не дає.

— Мені донечка теж казала про шанс.

— Мудру маєш дитину. Тішся…

— Невже ти думаєш, що я колись зможу прозріти?

— Так. Бо ти вже прозрів… Щойно… Коли погодився жити… А щодо бачити… То поки що твоїми очима буду я…

Мовчанка поселилася у бабиній хаті для того, щоб Панас не мав змоги наговорити дурниць.

— Дякую, — врешті сказав він.

Баба поплескала його по плечу:

— Прошу, — мовила. — А щоб тобі дурне в голову не лізло, сунь свою колоду до мене, будеш робити кульки птахам…

— Я не вмію…

— Для цього багато розуму не треба. Навчу. Це в мільйони разів легше, ніж непорушно сидіти і придумувати собі нещастя…

Панас усівся навпроти миски з хлібними недоїдками. Чарунка влила трохи води, почала хліб розминати. Чоловік теж запхав руки в миску і зразу збагнув, що треба робити. Коли хліб став вимішаний, як розігрітий пластилін, баба зліпила з нього кульку, дала помацати Панасові.

— Зрозумів? — запитала.

— Без питань… — відповів чоловік. У його голосі прослизнули перші нотки оптимізму.

Коли кульки були готові й акуратно складені у ящик на візку, Чарунка мовила:

— Вітаю…

— З чим? — Панас не приховував задоволення від того, що став хоч чимось корисним світові. Принаймні птахи будуть ситими.

— Ти щойно зробив перший крок до світла.

Баба подибала вузьким коридором-тунелем, а за нею, наче французькі парфуми, волочився шлейф радості.

«Ти щойно зробив перший крок до світла».

Буквально хвилину тому просте бабине речення перекинуло з ніг на голову усі Панасові життєві цінності. Він стояв з роззявленим ротом і тільки починав про це здогадуватися.

А стара, волочачи возика, усміхалася: бо вона про це вже знала…