13

Сон мав стати спасителем. Чарунка ще три дні ліками, настояними на грибах, корі та корінцях, тримала незнайомця у сні. Підгодовувала дитячими кашами, які купляла в аптеці. Грошей не жаліла, брала найкращі. Виймала свою шкіряну торбинку, діставала акуратно складені купюри, гладила їх, потім платила. Аптекарі думали, що баба здуріла. Питали, чи потрібна їй допомога, але Чарунка мовчала. Всіх дивувало, звідки у старої такі гроші?

— Може, вона алхімік? — жартувала молода зеленоока практикантка. Медики не сперечалися, бо стара була суцільною таємницею: хто така і з ким знається — ніхто не відав. Тому досвідчена завідуюча попросила змінити тему.

Коли Чарунка відхилила ковдру-двері до свого помешкання і спрямувала ліхтарик на хворого, його на матраці не було. Він сидів на колоді-табуретці і дивився на бабу своїми страшними молочними очима. У них плавало пекло.

— Я хочу поговорити, — сказав чоловік. У голосі відчувалося нетерпіння. — Я багато передумав за час, коли прийшов до тями. І перше, що хочу вам сказати: дякую. Хоча сумніваюся, чи варто було мене спасати. Жити мені, чомусь, не хочеться… Мене звати Панас, — Чарунка зрозуміла, що незнайомець при повній тямі, до того ж — не дурень точно.

Свічки горіли рівно, не хотіли пропустити жодного звуку. Їм було легко, бо від чоловіка струмувало тепло. З болем, якого не передати. Запах воску стелився по кімнатці, наче туман, і, ніби дим, здіймався вгору. Чарунці здалося, що вона між хмарами.  Баба запалила три воскові свячені свічки. Розставила у трьох кутах. Навпроти виходу, праворуч і ліворуч. Сіла на лаву. Чоловік повернувся до неї лицем. Його молочні очі плакали. Він долонями невміло ловив сльози, що пекли ще незагоєні на руках рани.

— Люди кажуть, що я відьма, — почала баба. — Кличуть мене Чарункою. Я стара як світ. Скільки мені — не знаю. Знайшла тебе в міській каналізації. Напівмертвого, скусаного щурами. Притягнула сюди. Ти перестав дихати. Думала, вмер. Уже й купила вінка…

— Шкода, що не вмер, — Панас струснув головою і застогнав. Його чоло зморщилось від раптового болю.

— Бог дав, Бог візьме, — мовила стара. — Для того він і є. Раз дозволив тобі ще ходити по світу білому — значить, так треба.

— Чорному! — зболено вигукнув Панас. — Чорному світу, як ніч! Хіба ви не розумієте, що я осліп?!. Чарунко, чуєте, я сліпий!.. Не бачу нічого, чуєте?..

— Чую, — відповіла невпевнено баба. — Але…

— В мене «але» нема. В мене є завдання, яке маю виконати. Я пообіцяв…

— Я тобі допоможу, — пообіцяла Чарунка.

— Без очей мені не знайти світла!..

— Чого-чого?.. — перепитала баба.

— Світла! — крикнув Панас. Прикусив губу. Затулив очі долонями. — Я, сліпий, маю знайти світло. Яке жорстоке покарання… — Чоловік навпомацки зліз з колоди, намацав свого матраца, ліг і накрився з головою зразу декількома коцами. Дав зрозуміти, що розмова закінчилася.

А Чарунка ледь не звалилася з лавки. У голові запаморочилося. Тілом кругами бігала скажена енергія. Судини не встигали перекачувати кров, утворюючи затори. Здавалося, тріщали по швах. Серце калатало, як бляшанки на опудалі у сильний вітер. Утратило будь-який ритм: то било в бубен, як скажене, то зупинялося й чекало нового потоку крові, як скрипучий млин води у посуху. Пульс звивався у конвульсіях… Ще трохи — і тіло вибухне!...

Зате з душі спав тягар. Увесь. Бо просто так Господь не закинув би у її долю сліпця, що шукає світла. Не інакше, як знайти вони мають світло разом. Панас каже — жорстоке покарання. Та ні… справедливість. Бо що сліпому ще шукати, крім світла?..

«Тільки як?» — крутилися думки в запаморочливій голові Чарунки.

Але це було всього-на-всього питання часу. Баба знала, що на всі питання у світі є відповіді. І приходять вони завжди вчасно. Треба тільки з ними не розминутися. Щоб не починати пошуки заново. З новими затратами сил. Хтозна, може, Чарунка, вже не раз розминулася у своєму довгому житті з правильними відповідями, тому доля посилає їй усе нові й нові запитання?..

Може…

Чарунка накапала собі на воду ароматних ліків. Вона знала, що на землі без тіла — ніяк. Тому в першу чергу треба було, аби ноги носили…