Розділ 15. Прийшов час або типу епілог

Після розмови командант провів мене до сусідньої будівлі, на ходу розповідаючи про неї. Світла будівля у блакитних кольорах вже давно була для посланців чимось типу фірми, приходячи працювати на яку вони могли допомагати людям. Проте все було не настільки просто й буденно, як звучало.

В приміщеннях знаходилися сотні малесеньких кабінок, на дверях яких значилися імена посланців. Довгі ряди білих стін, за якими відбувалися справжні дива.

В кожній з кабінок стояв спеціальний пристрій, схожий на телевізор, проте з набагато хитромудрішою системою, яку підтримувала магія. В ньому постійно з’являлися спеціальні касети й коли посланець вмикав програвач, то бачив найпотаємніші бажання людей, що ловилися цими касетами за допомогою магії.

Тут намагалися допомагати абсолютно всім і одразу, проте коли не виходило цього зробити в ту ж хвилину, то касету забирав посланець, якому вона потрапила.

- То я знищила чиюсь мрію?- стурбовано прошепотіла, ловлячи на собі злегка докірливий погляд команданта.

- Звісно, що людина продовжить мріяти й можливо сама зможе її досягти…

- Але посланці не зможуть нічого зробити,- скорботно продовжила слова команданта.

Не встигли ми завершити розмову, як до кімнати забігла Лія. Її обличчя знову було мертвотно блідим, а волосся перетворилося у величезний заплутаний клубок. Дівчина часто вдихала-видихала повітря, але так і не могла отямитися від того, що побачила.

- Повстанці. Вони захопили місто. Просуваються до захисного поля. У них є артефакт, але не вистачає ще чогось,- прохрипіла вона й впала від знемоги.

Мене миттю охопив якийсь адреналін. Хотіла зірватися й бігти до межі, але що я могла зробити? Можливо, командант знає, як запобігти можливим наслідкам.

- Коман…- почала було я, але за ним уже й слід простиг, тож не довго думаючи, таки побігла до межі.

Вітер немилосердно завдавав все нових і нових невловимих ударів по обличчю. Гул навколо давив настільки, що хотілося закрити вуха руками й згорнутися клубочком тут, прямо на дорозі. Вся воля, вест азарт, неначе випарувалися, змінюючи собою невпевненість і роздратування. Вже не хотілося нічого робити.

- Лілю, що у вас там відбувається? Я біля межі, але тут таке…- пролунав у голові голос Ніка й затих, так і не завершивши речення.

Побігла щосили, прориваючись крізь нещадний вітер та прикриваючи обличчя від пилу. Ноги гуділи від перенапруження, руки страшенно втомилися втримувати меч. Але тепер уже на кону стояло ще й життя Ніка. А що, як його зачепить руйнівною хвилею або якась випадкова стріла…

Стоп. Не думати.

Побігла ще швидше. Але тепер… відчувала, як якась невловима сила, оточує мене, не дає шаленому вітру шматувати моє волосся, захищає від піщинок, що так і норовлять потрапити в очі та заглушує довколишній шум.

Підняла погляд. Я вже майже на місці. Сотні посланців знову зіткнулися в смертельному поєдинку. Але межа там, далі.

Ринулася в натовп, відбиваючи удари з усіх сторін. Не хотіла нікого поранити, але розуміла, що не зможу цього уникнути.

Ось бойовище й позаду. Ще хтось біг за мною, але йому в спину прилетіла нещадна стріла.

Підняла погляд і завмерла. Командант вправно відбивав удари Тері, а той чемний дядечко біля будівлі в цей момент насилав потужні чари на невидимі стіни. За ними ж, не розуміюче, споглядав Нік, що був занадто близько. Занадто!

Я завмерла. Не знала, що робити й просто стежила за головними дійовими особами на полі бою.

- Чому застигла? Допоможи!- прохрипіла Тері, але відволікшись на мене, пропустила удар й командант завдав вирішального удару.

- Вона безсмертна. Вона безсмертна,- як мантру шепотіла я сама собі, але розуміла, що командант і не збирається забирати свій меч. Так вона не зможе зцілитися.

Я ще раз уважніше приглянулася до команданта, проте не побачила в ньому нічого, що було мені так знайоме. Постать скривлена від злоби, що переповнювала його. Обличчя понівечене, яке, якщо уважно придивитися, з кожною секундою втрачало риси Рея. А гордий погляд карий очей перетворився на жалюгідний блиск сірості.

- Чого витріщилася? Давай допомагай Карделію,- промовив він, проте я й не зрушила з місця.- Швидше, а то твоя подружка…

Я зрозуміла все без слів. Підійшла до стіни й… почала виводити дивні символи. Частина з них здавалися знайомими, такими, наче я десь їх бачила, проте не час було думати про це.

Розуміла, що з даної ситуації виходу немає. Проте в мозку прокручувалися всі можливі варіанти того, як вчинити. Кинула короткий погляд на Ніка, якого від мене відділяли лічені метри, пригадала, як діставалася до межі, перший загальний бій і тут я зрозуміла. Ось що за дар був у мене.

Невловимі стіни задрижали й магічна завіса опала. Ну ось і все. Здавалося б, ми приречені, проте я була б не я, якби в мене вже не було плану.

- Казала ж, що вона купиться,- піднялася з землі Тері, посміхаючись до псевдо-Рея.- Ну що ж, дякую тобі, але нам час і боюся, що ти можеш стати на заваді.

Вони обоє почали наближатися до мене, а я позадкувала. Тері вибігла вперед і накинулася на мене. Один хитрий трюк і я, втративши меча, навіки позбавила світ від такого поганого посланця.

- Вона знає,- прохрипіла Тері, намагаючись вхопитися за останки магії, що покидали її тіло, роблячи найзвичайнісінькою людиною.

А очікування було того вартим. Приємно спостерігати, що твій дар здатний допомагати, позбавляючи сили посланця тих, хто її не вартий і ставлячи ту людину в рівні умови з усіма.

- А що ти робитимеш тепер?- почувся за спиною голос псевдокоманданта, наміри якого були набагато гіршими, в порівнянні з моїми.

Я знову почала відступати, але зашпортнулася об камінь, що буквально нізвідки взявся на квітучій галявині. Боляче приземлившись на землю, прикрила руками голову й почалося болісне очікування чогось невідомого.

Минула хвилина, дві, а нічого не відбувалося. Відкрила очі й побачила, як мені простягає руку Нік, а магія псевдо-Рея зникає далеко за горизонтом.