Розділ 3. Місто

Вже другу годину йду в невідомому напрямку. Все навколо здається якимось ворожим, лякає своєю невизначеністю та невідомістю того, що чекає на мене попереду. Ні, як такого страху немає, немає дивного тремтіння рук і ніг. Але всередині все неначе скрутилося клубочком і не відпускає, не дає розслабитися ні на мить.

Надворі панує суцільна тиша. Чутно кожен мій крок. Звіддаля долинув шум і миттю затих. Звідкись почувся крик. Самотній гавкіт собаки. Чим далі я йшла, тим більше лякала пустка навколо. Навіть дерева в цьому місті й то росли поодиноко. Хоча, поглянувши навколо, я б скоріше подумала, що це цілком нормальне містечко, в якому повинно було б вирувати життя.

Я пройшла вперед, шукаючи… навіть не знаю, що. Мені здавалося, наче от-от і зможу знайти розгадку цієї таємниці. А подумки поверталася до Ніка. Що ж буде з ним? Я хоч в якомусь місті та й опинилася, а як він вибереться звідти? Навколо ж була лише поляна, встелена квітами. Там не було навіть залізної дороги, що могла б вказати у якому напрямку він зміг би дістатися до найближчого населеного пункту. Сумніваюся, що він взагалі бачив це місто, до якого потрапила я.

Ще тоді я зрозуміла, що він мене ніколи, мабуть, не побачить. Ця невидима перепона навіть заглушувала мій голос і Нік просто не міг мене почути. Я довгі години кричала його ім’я, але марно. Навіть подумки не вдавалося зв’язати з ним, бо страшенний, невимовно пекучий біль не давав можливості це зробити. Досі картаю себе за те, що не зачекала ще трішки, що після довгих п’яти годин споглядання на його муки, не витримала і пішла досліджувати це загадкове місто, сподіваючись знайти якусь допомогу або хоча б пояснення того, що трапилося насправді. Страшенно не хотілося покидати його, проте я мусила зробити це заради нашого блага.

Але…в цьому місті не було нікого й нічого не могло вказати мені на те, як знову потрапити до Ніка. Хоча малесенька іскорка надії ще досі тліла в моїй душі.

Я блукала ще досить довго, але втома після всього, що сталося, таки накрила мене. Не довго думаючи, зайшла до найближчого будинку та незчулася, як заснула. І за ці не такі вже й довгі години сну, все змінилося до невпізнання.

Коли вийшла з будинку, то навколо буяло життя. Здавалося, наче місто змогло розквітнути за одну ніч.

Всюди був гомін людей, що метушилися, бігаючи туди-сюди. Лунали радісні крики.

Проте все це якось непокоїло. Було набагато простіше бути самій в цьому місті, а не стикатися з такою великою кількістю людей. А я ж навіть не знала, хто вони. Дивне відчуття неспокою накривало щоразу, коли бачила нове обличчя. Проте всі просто проходили повз, не зважаючи на блакитнооку дівчину у грязному комбінезоні та світло-фіолетовій футболці, волосся якої вже навіть встигло забути, що існують гребінці.

А найбільше дивувало те, що всюди сновигали люди, проте я не побачила ні машин, ні мотоциклів, ні навіть якихось велосипедів чи самокатів. І це було настільки незвично для мене… Вони ж є чи не повсюди.

- О, Мельніріє. А я на тебе й чекала. Ходімо за мною. Часу залишилося зовсім мало,- швидко промовила якась жіночка років шістдесяти та побігла кудись.

Я ледве встигала за нею. І чому раніше думала, що швидко бігаю? Зараз же була так схожою на равлика. Здавалося, наче ми пробігли цілий марафон, а не цих злощасних сто метрів. З кожною секундою, коли продовжувала переслідувати фігуру, вдягнену в усе фіолетове, мене покидало все більше сил, а ще живіт… який так нещадно бурчав з того часу, як прокинулася. І не дивно, я ж востаннє їла більше доби тому.

- Знаю, це трішки несподівано,- скоромовкою почала говорити вона, коли я нарешті переступила поріг будинку, в який ми прямували.- Але ти з’явилася тут надто пізно та ще й у страшенно не підходящий час. Мельніріє, ти ж мала якось вирушити сюди на екскурсію ще кілька років тому.

- Стривайте, я не Мельнірія. Ви мене з кимось переплутали.

- Так, звісно, а як же інакше. Ти ж поняття не маєш, де опинилася, чи не так?- заговорила сама до себе жіночка, а потім таки задала питання, яке було ключовим в цій ситуації. Надія на те, що вона розповість мені, що я тут роблю, знову зародилася в моєму серці.

Мовчки кивнула, вивчаючи загадкове обличчя жіночки. Її чоло було неначе помережане якимись ледь помітними символами, а очі… Мені лише здалося, чи вони й справді були різних кольорів?

На вулиці пролунала сирена. Різкий звук якої миттю змусив жіночку заметушитися. Вона почала бігати по кімнаті то приносячи якісь речі, то виносячи звідси меблі й все що, напевне, могло б бути зайвим для чогось. Проте що ж планувала зробити вона?

За вікнами почувся якийсь шум.

- Що відбувається?- не витримала я.

- Зараз не час для пояснень, дитинко,- лагідно посміхнулася жіночка, намагаючись приховати власну стурбованість.- Підійди трішки ближче.

Я так і зробила, не маючи ані найменшого уявлення про те, що вона збирається робити. Теплі руки жіночки нахилили мою голову ближче до себе і в дзеркалі я побачила, як вона малює дивні символи на моєму обличчі, бурмочучи щось невиразне при цьому.

- Що? Що ви робите?- пробурмотіла я, проте ніякої відповіді не почула. 

А за кілька хвилин ця відповідь мені взагалі видавалася чимось нецікавим і таким далеким... Я нарешті починала розуміти, що ці символи такі ж, як і на обличчі жіночки. Проте найбільш заворожуючим було те, що моя зовнішність змінювалася. Коротке волосся, зі стрижкою під каре, відростало та змінювало свій колір на яскраво-брунатний, а очі…Одне з них стало зеленим, а інше карим. Дивина якась.

Відвернулася, щоб поглянути на жіночку, проте її не було. А коли ж знову повернула свій погляд на дзеркало, то в ньому блиснула картинка, наче одна половина мене стала яскравого вогняного кольору, а інша такого ж, як тиха водна гладінь. Проте це було лише на секунду, доти, поки до будинку не увірвалися вони…