Розділ 2. Реальність?

Я прокинулася від якогось відчуття прохолоди. Джинсовий комбінезон та світло-фіолетова футболка були дуже вологими через ранкову росу. А це й не дивно, адже я лежала прямо на поляні, всипаній сотнями видів квітів.

Миттєвий подив через те, де я опинилася, одразу ж минув, як тільки побачила поруч Ніка, на чолі якого застигла тоненька цівка крові. Хоч і падала кілька разів через дуже сильне відчуття слабкості, таки підібралася якнайближче до найкращого друга й оглянула рану. На щастя, не було нічого серйозного. Навіть на секунду здалося, що кров не його, але ж це просто неможливо.

- З…то..бою…все…добре?- промовив Нік, як тільки прийшов до тями, хоча це йому далося досить тяжко, особливо перші склади.

- Так. Навіть якось дивно. Чомусь завжди думала, що після такого складно вижити, а в нас ані подряпини. Пам'ятаєш, в останньому фільмі, що ми дивилися, таке було.

Нік нічого не відповів. Просто вже вдруге робив якусь дивну зарядку, намагаючись зрозуміти чи всі кістки цілі. Проте я таки мала рацію, ми взагалі ніяким чином не постраждали. Навіть одяг. Хіба лише став дещо зеленкуватим. Але це явно був плюс, а не мінус. Так одяг не був настільки одноманітним, як і все, що нам видавали у дитячому будинку.

І тут я усвідомила, що наші речі залишилися у поїзді, за яким і слід простиг. А там було все, що мало хоч найменшу цінність для мене. І документи… Що ми робитимемо без них у сучасному світі? Та тут навіть коли до магазину заходиш, просять їх показати.

Я поглянула на Ніка, задаючи німе питання. Чомусь мені здалося, що він мене почув, бо наступної миті друг в точності повторив його, немов роздумуючи. Проте відповіді у нього також не було.

Не знаючи, що робити, вирішила піднятися до залізної дороги і йти або по ній, або хоча б роздивитися, що нас оточує, проте…коли була вже на самій вершині, то…

- Ніку,- так само подумки промовила я, зрозумівши, що просто не зможу цього сказати вголос, надто дивна ситуація склалася, навіть, як на мене, любительку фентезі.- Тут немає залізної дороги. Як ми тут взагалі опинилися?

- Що? Не може бути,- підбіг він також до мене і почав роззиратися на всі сторони. І…Нік почув мене, а я його, проте не бачила, щоб вуста найкращого друга ворушилися взагалі.

- Ти… Ми…говоримо подумки…- висловила я своє відкриття, не подаючи ні звуку.

Нік все ще не міг усвідомити того, що відбувається. Він переводив погляд то на мене, то на дорогу й весь цей час озвучував мені свої думки. Чесно, завжди хотіла мати здатність чути те, що в голові у людей, але… Так може розкритися надто багато небажаних для тебе речей, які почути ніколи не хотілося б. Як от і зараз.

Ні,  він не сказав чогось такого супер-пупер образливого. Просто надто не довіряв мені. Не в тому плані, що я така-сяка підступна людина і підставлю його в будь-яку мить, просто для нього ця інформація, яку ми щойно дізналися, була аж занадто нереалістичною. Він завжди був далеким від фентезі й коли я якось читала книги в цьому жанрі й рекомендувала йому, просто відмахувався. А тепер… Йому не вірилося. Це реальність, яку не можна так просто повернути на місце, як книгу в бібліотеці.

Проте на цьому потік думок не спинився. Він повертався до минулого, осмислення тих подій, що сталися раніше. Ніку здавалося, що минуле невід’ємно пов’язане з теперішнім, що він міг змінити дуже багато всього.

Ось вони вже дійшли до першого дня, коли він з’явився в дитячому будинку. І я боялася… Страшенно боялася того, що буде далі. Я навіть уявити не могла, який біль пережив Нік, коли дізнався, що лише він вижив після страшної аварії одного літнього вечора.

Почала бігти в протилежний від Ніка бік, намагаючись створити дистанцію, яка повинна була б заглушити думки найкращого друга, а він же мене просто не зрозумів. Думав, що не сприймаю його позицію стосовно нашого відкриття, а потім знову повертався до спогадів.

Крок. Весела музика. Крок. Маленька дівчинка приєднується до материного співу. Крок. Нік заливається сміхом. Крок. Батько Ніка все ще виголошує тихі прокльони машині, що постійно неначе намагається їх підрізати. Крок. Нікова сестричка вказує маленьким пальчиком на красиву неонову вивіску за вікном. Крок. Та машина все ж таки якось їх підрізає і машину заносить на зустрічну смугу. Крок. Темрява навколо та одноманітний писк заполоняє мозок. Крок. Приходить світло, чую невиразні слова й відчуваю нестерпний розпач, який здавлює горло. Хочу кричати, але не можу. Падаю на траву, а з мого обличчя котяться сльози. Я не можу спинитися. А як же почувається Нік? Це ж все коїлося в його голові…

Обертаюся, все ще витираючи сльози на обличчі та шукаю поглядом Ніка. А он і він, на пагорбі. Обличчя сухе, проте передає стільки емоцій, що я просто не витримую й біжу до нього. Хочу й обійняти, й заспокоїти, але не можу. Невидиме силове поле не випускає мене.

- Ніііікккк!!!!- не стримую крику безнадії, адже невловима стіна не пускає вперед, а Нік мене просто не чує, поглинутий власними емоціями.