Розділ 2. Софія

Соня просиналася завжди за хвилину до будильника. Не тому що була організованою, а тому що давно навчилася: хто хоче більшого, прокидається першим.

Вона лежала в маленькій кімнаті орендованої квартири й дивилася на стелю з тріщиною у формі річки. На столі, під лампою, лежав підручник з анатомії, розгорнутий на розділі про серцево-судинну систему. Над ним на цвяху висів старий стетоскоп, який вона купила на ринку за сімдесят гривень, просто щоб відчувати, що мрія реальна.

Медичний. Вона вимовляла це слово подумки так, ніби воно було молитвою. Один рік вона вже втратила, бо не вистачило грошей. Другий не втратить.

Під матрацом лежав конверт. Вона перерахувала гроші вчетверте за місяць і знову отримала те саме число. Багато. Але недостатньо.

— Ще трохи, — прошепотіла вона, одягаючись.

Світле волосся зібрала у високий хвіст, вдягла чорний спортивний костюм й сіла на маршрутку. Двадцять два роки, ясні очі й вперта складка між бровами, яка з'являлася щоразу, коли хтось казав їй «не вийде».

У «Вавилоні» вона працювала барменом уже другий рік. Лише кілька людей знали її краще за будь-кого: Юрко, який шліфував склянки й жартував невлад, і Оксана з залу, яка вважала Соню своєю подругою. Юркові було двадцять шість: рудувате скуйовджене волосся й ямочки на щоках робили його схожим на втомленого ангела. Оксана, висока брюнетка з гострим язиком і червоною помадою, не вміла говорити тихо, зате вміла мовчати, коли це було потрібно. Клієнти любили її за веселу усмішку, швидкі руки й вміння поставити на місце п'яного без жодного скандалу.

— Соню, візьми того, у кутку, — кивнув Юрко. — Тип сумний. Тобі такі подобаються.

— Мені подобаються чайові, — відповіла вона й підморгнула.

Але Юрко мав рацію в іншому. Було щось у Соні, що тягнуло до неї небезпечних людей, як мотилів до лампи. Колишні в'язні, продавці сумнівного, парубки з важкими поглядами. Вона не шукала цього. Вона просто мала в собі тихе світло, яке не боялося темряви, і темрява, відчуваючи це, наближалася.

Хлопця в неї не було. Вона уникала цього з певним самовладанням: ніяких слабких, ніяких небезпечних, ніяких тих, хто вимагатиме більше, ніж вона готова дати. Весь вільний час мав своє призначення.

Хіба що ніч.

Ніч належала Енігмі.

О десятій вечора, коли зміна закінчилася, Соня вийшла чорним ходом, перебігла дві вулиці й опинилася біля непримітних дверей без вивіски. «Лімб» не мав реклами. Туди потрапляли за запрошенням, платили готівкою й мовчали про побачене. Закритий клуб для тих, хто міг дозволити собі не бути ніким перед світом. Усередині він нагадував старий театр: важкі оксамитові завіси кольору запеченої крові, позолочені лампи з абажурами з пожовклого шовку, повітря, густе від тютюну й парфумів. Тут не було гучної музики. Були тіні, що ходили між столиками, і дзвін склянок, схожий на далекі церковні дзвони.

У гримерці пахло лаком і дорогими парфумами. Вона зачесала волосся, одягла перуку, провела пальцями по чорній оксамитовій масці, що закривала верхню половину обличчя. Дзеркало відбивало вже не Соню. Незнайомку. Жінку, яка рухається так, ніби власне тіло їй ніколи нічого не заборгувало.

— Енігмо, ти наступна, — кинули у двері.

Вона зробила вдих. Потім ще один.

Танець для неї був не соромом, а єдиною територією повної свободи. Тут вона не прислужувала, не вибачалася, не рахувала копійки. Тут її рухи говорили те, чого вона ніколи не казала вголос. Вона вийшла у світло, і зал стих.

Люди ніколи не бачили її обличчя. Це стало легендою. Одні вважали, що вона знаменитість, інші вигадували історії про зраджену наречену чи таємну шпигунку. Вона не спростовувала жодної версії. Загадка варта більше, ніж правда.

А коли музика стихла й вона зникла за завісою, вона відчула, як тремтять коліна. Не від утоми. Від думки, яка щоразу приходила в цей момент: якщо хтось дізнається. Якщо хтось із «Вавилону» колись упізнає цю фігуру, цей вигин спини, цей рух руки.

Бо власник «Вавилону» був людиною, яку краще не дратувати. Про нього в місті говорили пошепки. Демон. Вона ні разу його не бачила, лише чула, що він ніколи не з'являється в барі без причини.

У понеділок в роздягальні вона зав'язала волосся й спитала в Оксани:

— Ти чула щось про перевірку?

— Кажуть, Демон скоро приїде з перевіркою, та коли саме, ніхто не знає, — сказала Оксана й закотила очі. — Усі бігають, наче мітлою вдарені.

Соня усміхнулася, ніби це її не стосувалося. Але під шкірою щось холодно ворухнулося.

Вона ще не знала, що їхні дороги вже ведуть до однієї точки міста, просто для зустрічі ще не настав час.