Оповідання, написане заради участі у конкурсі

Я випадково зустрів Сергія на зеленому бульварі центрального проспекту нашого міста. Ми не бачилися з того часу, як закінчили нашу академію. За ті 20 з помітним гаком років, що минули, він суттєво  не змінився, якщо суттєвими змінами вважати напрацьований великий живіт та кілограмові щоки. Лисини Сергій також не придбав, хоча і посивів. Напевно, я також залишився впизнаваним, бо саме Сергій зупинив мене коротким: «Андрюха, привіт!».

Я був радий його бачити, хоча дещо поспішав. Мій старий товариш нітрохи не знітився моєму поспіху та сказавши, що він майже гуляє рідним містом, запропонував трохи провести мене. Від цієї пропозиції повіяло теплом та щемом ностальгії. Справа в тім, що у студентські роки ми жили хоча і на правому березі Дніпра, проте у зовсім різних районах: я недалеко від центру міста, а він на житловому масиві. Часто по цьому самому бульвару ми разом йшли після пар, ніби, проводжаючи один одного - він мене майже до дом, а я його до зупинки автобуса-експреса, що дуже швидко, за його словами, довозив до масиву.

Насправді, просто не хотілося розлучатись, не обговоривши почуте на лекціях, переносити на завтра обмін  думками чи відкладати  поради з приводу виконання  чергових письмових робіт та інших студентських справ.

Сергій, як і я, добре вчився, демонстрував наполегливість у опануванні економічних наук, проте у нього був відсутній підприємницький дух, бажання заробити стартовий капітал та застосовувати на практиці набуті знання. Його не цікавили поїздки з товарами до Польщі, хоча дехто з наших одногрупників прибутково «човникував». Коли на третьому курсі ми сходили на співбесіду до одного з перших у місті комерційних банків і отримали запрошення почати працювати та заробляти солідні по тих часах гроші та практичний досвід, Сергій на відміну від мене, від пропозиції відмовився, посилаючись на те, що праця, бодай і на пів-ставки зашкодить навчанню. Я його тоді не зрозумів, і сам пірнув у вир бізнесу, де все швидко змінюється.

Попрацювавши у банку я заснував підприємство, що торгувало металопрокатом, далі було представництво іноземної компанії у столиці, згодом  робота на цю ж компанію у столицях інших держав - колишніх республік СРСР та ще багато чого. Про Сергія я знав, що він у великій бізнес не пішов та з рідного міста нікуди не рвався, одружився та жив, задовольняючись тим, що давало життя. Це було в його стилі, бо він дуже полюбляв дві східні приказки «Сиди тихо і твого ворога пронесуть повз тебе.» та «Все тому приходить своєчасно, хто вміє чекати.».

Дорогою ми коротко  позгадували золоті студентські роки та, обмінявшись телефонними номерами, домовилися зустрітися пізніше «по свободі».

Зустріч відбулась невдовзі. Сергій під'їхав до фонтану біля театру, куди мені було зручно підійти, на новому «Доджі». На моє здивування вибором такої «не дуже популярної» машини, сказав, що це не його, а «отримав поїздити, поки у місті». Ми обережно від'їхали з парковки та Сергій запропонував трохи покататися містом за яким скучив. Я не поспішав і не заперечував, бо в офісі і дома попередив, що зустрічаюсь із старим другом. 

- Сірий,- звернувся я до нього, так як робив це в часи нашого студентства, - а де ти зараз мешкаєш?

Мені  захотілося одразу зрозуміти природу туги за рідним містом.

- У Кембриджі, допомагаю діткам заможних українців отримувати освіту та заразом  приглядаю за ними. Цікаво та неважко.

- А родина?

- Там, зі мною.

Важкий та потужний автомобіль легко долав підйом, під колесами гула бруківка, проте у шкіряному салоні ніякої вібрації не відчувалося. Ми випередили трамвай, який їхав паралельно по рейках, прокладених серед бульвару, Сергій коротко глянув на нього та сказав:

- Андрюхо, а ти пам'ятаєш ту байку наших студентських часів, як хтось заспорив, що пробіжить весь  проспект знизу вгору і трамвай його не випередить?  Я часто її розказую іноземцям, деякі сміються, але більшість наполягає, що таке не можливе.

- Воно зрозуміло, - підтримав розмову я, - бо важко  уявити, що у Європі, хтось біжить попереду трамвая та примушує вагон повільно теліпатись за божевільним бігуном, без жодного шансу бути першим.

За квартал до нашої Альма-матер ми повернули направо, бо інакше, щоб потрапити до центрального корпусу академії прийшлось би, порушуючи правила, їхати по смузі руху міського транспорту.

- А я дивлюсь дерева у нас обновили, старі тополі попиляли, а нові липи та клени вже і підросли... Менше пуху з тополь стало у місті? - запитав Сергій.

- Так, менше,  давно пора було замінити ті тополі. Вони, дуже підходять до міських умов, і швидко ростуть, і велика площа листя, що поглинає різний бруд з повітря, але ж той пух... Невідомо, чого більше від тополь користі чи шкоди. До того ж через поверхневу кореневу систему тополі під час злив чи снігопадів  часто падали на машини, перехожих, електричні проводи.

Ми трохи покружляли неширокими вулицями вишівської частини міста та проїхали не зупиняючись повз центральний вхід нашої академії, а далі по прямій на площу, де крізь зелені крони дерев проглядали великий золотий купол собору та гостроверха башта дзвіниці.

- Пам'ятаєш, як у соборі був музей? - спитав я.