Глава 1

Ми стояли під моїм домом, та міцно обіймалися. Хочь на вулиці було холодно, але в його обіймах було неможливо замерзнути. Холодний, дощовий листопад.

Настав час прощатись та на останок ми поцілувалися. Кожного разу, коли ми цілуємось: Усередині мене розгоряється відчуття: воно розливається з грудей по всьому тілу, по руках і ногах, до самих кінчиків пальців.  Спекотні поцілунки не вгамують спрагу меду - навпаки, розпалюють бажання. Це най блаженіше, що може бути. 

Я подякувала йому за зустріч, а він відповів взаємністю. 

"Напиши, коли будеш в дома" - останне, що я сказала йому. І він пішов на автобусну зупинку, а я до себе до дому. 

В руках я тримала білі троянди, які він подарував мені на наше півріччя. Я знала, що я прийду додому, та на мене одразу посиплються запитання на кшталт:  "Хто подарував?", "Коли вже з хлопцем познайомиш?", "Чому ти нічого не розповідаєш?". - Я сама не знаю. Не дивлячись на те, що я вже півроку зустрічаюсь, але я ні слово не сказала про це батькам. Хоча впевнена, вони здогадуються. Просто, я не люблю говорити про це. Цього разу мене ніхто сильно не докучав. 

В своєю кімнаті я перевдяглась, та розібрала букет і поклала квіти у вазу с теплою водою. Як приємно отримувати подарунки, особливо такі. Ці квіти просто чудові, на дивитися не можу. 

Було вже доволі пізно, десь 10 година вечора. Мені нарешті прийшло смс від коханого, він написав, що вже дома та знову подякував за зустріч. Ми ще поспілкувались, та я вже по троху збиралась лягати спати. "На добраніч та солодких снів, любий". "Тобі також, Сашуль, люблю тебе".  А я тебе - подумала я. Але не написала це. 

Я вже лежала в ліжку, вкутавшись в ковдру, та згадувала сьогоднішній день. Цей день був чудовий і дуже насичений. 

Я багато мріяла, та невдовзі я заснула. 

Мені сниться, як ми знову гуляємо там, де були сьогодні. Невдовзі почалась повітряна тривога, десь не далеко я почула вибух і потім, я чую ракету. Дивлюсь у небо та тримаю за руку свого любого. Я бачу як летить ракета, ми лягли на асфальт та відчували цю вібрацію по землі. Все що я чула і відчувала - це все було у реальному житті в той самий момент. Але я це відчувала у ві сні і ніяк не могла прокинутись. Ми лежали на асфальті, останне, що я пам'ятаю  - це те, як я дивилась йому в очі. Але в один момент: я чую пронизливий свист. Спалах. Вибух. Від якого здавалось, що я більше ніколи і нічого не почую. Сон розтворився за секунду, але я досі не прокинулась. Я не розуміла де я. Це місце неможливо якось описати, бо це ніде. Тут нічого не має, обсулютно. 

Де я?