Розділ 1. Драконячі зуби.

Різкий свистячий звук знову розірвав тишу. Сформоване в півкільце стиснене повітря на великій швидкості влучило в бідолашне дерево, з невеликої частини стовбура якого опала вже майже вся кора. Та звичайна маса повітря не могла нанести якихось суттєвих ушкоджень: рослина не похитнулась, навіть подряпин на ній не залишилось, лише молоде гілля захиталось десь угорі. Невдовзі ще один магічний заряд розбився о те саме місце, на цей раз не потурбувавши навіть тоненьку травичку у товстого коріння.

Хлопчина, що стояв приблизно в десяти метрах від мішені, змучено опустив руки. Його обличчям збігала тоненька цівка поту, кінчики пальців здригались від напруги. Тіло вкривалось сиротами, коли легкий протяг, що гуляв лісом, торкався його спітнілої спини. Зрештою, не маючи сил навіть стояти, він грюкнувся на теплу землю, і погляд його аметистових очей вп’явся у безкраїй простір вгорі. Навіть заплющивши очі, багрове від світла західного сонця небо не покидало його уяви, а ще зігрітий літньою спекою грунт приємно обіймав його, не даючи холодному вітру ніякої влади. Він пролежав так з хвилин п'ятнадцять. Здавалось, проводити от так свій час — це найприємніше за будь-що у світі, і цю мить ніщо не здатне зіпсувати. Окрім хіба що наближення гості.

— Виходь, я відчув твоє наближення більш ніж за сотню кроків, — все ще не розплющуючи очі, сказав у небо хлопчина.

За того самого дерева вийшла дівчинка. Її срібне волосся вільно лежало на плечах, дещо скуйовджене, ніби вона щойно гуляла поміж густих чагарників, фіолетові очі-близнюки уважно вивчали лежачого хлопчину. Гостя повільно пройшла до нього, від її погляду не сховались ні ледь помітні сліди магії вітру на стовбурі ні жалюгідний стан у цьому винуватого. Схилившись над юнаком, з-під волосся дівчини показались загострені вуха.

— Отже, знесилення теж ні на що не впливає, — замислено протягнула вона, торкаючись щоки хлопця тоненьким пальцем. — До речі, виглядаєш ти просто на всі сто.

— Ой, замовкни, тобі просто пощастило, витягни я довгу соломинку…

— Навіщо говорити про такі жахіття? Та і неможливо це було, там дві соломинки були короткі, — з веселою посмішкою прірвала його дівчина.

— Що?.. — від здивування очі хлопця розплющилися. — Сет, ти це зараз не жартуєш?

— Ох, бачив би ти зараз своє обличчя, — вона прикрила рот долонею, але сміх усе одно прорвався назовні. — Стене, якщо ти завжди будеш робити такий вираз, я почну сумніватися, чи дійсно ми з тобою близнюки.

Роблячи неймовірне зусилля над собою, юнак потягнувся до неї руками, та дівчина прудко відскочила, згинаючись навпіл від дзвінкого сміху. Вона бігала навкруги хлопця, дражнячи його легкими закляттями вітру, що одне за одним відправлялись йому в обличчя, надаючи його вологому волоссю безглуздий вигляд. Вона зупинилась, коли її брат став схожий на злого їжака.

— Сетія Астель, — суворо, ніби намагаючись когось копіювати, почав хлопець. — З цього дня ми з тобою вороги. Раджу тобі зоставатись обачною і пильнувати, щоб у твоїй тарілці обіду не опинилось декілька зайвих ложок перцю.

— Ох, як мені лячно. Шановний Стенсоне, мій брате, а чи не страшить вас помста, що без сумніву буде ще більш гостра за той перець?

На мить вони уважно дивились один на одного. Їх однакові очі не кліпали, кожен з них прийняв це німе змагання, та Стенсон все ж був занадто виснажений. Саме тоді, коли його очі на мить заплющились, його волосся знову скуйовдив легкий заряд вітру. Дзвінко сміючись, Сетія відбігла до дерева-мішені, залишаючи брата на вже почавшій холонути землі. 

Молодий дуб, якому у найсміливіших припущеннях було, гарно якщо хоч пів сотні років, з гідністю витримав всі знущання молодого мага. Місцями в його оголеній деревині виднілись невеликі заглиблення, ніби хтось легенько стукав його залізним молотком. Де-не-де на поверхню виступали крихітні тріски, більшість з яких лежали біля коріння. Та в цілому, могутнє дерево було неушкоджене, дикі звірі і ті залишали більші шрами. Сетія уважно розглядала побиті місця, інколи кивала головою, ніби погоджуючись з якимись думками у себе в голові. Закінчивши оцінку, вона відійшла від дерева на відстань десяти кроків, зупинилась якраз біля брата, що піднявся на лікті і весь цей час спостерігав за нею. Витягнула ліву руку в бік дерева.

В повітрі біля неї почали формуватись маленькі крапельки води, не більші за вранішні росинки. За три удари серця, їх було достатньо, щоб зібратись в кулю завбільшки з велике яблуко. Сфера ідеально прозорої води виблискувала останніми променями сонця, відкидаючи бліки на обличчя зацікавленого хлопця. Сонячних зайчиків побільшало, коли вода почала змінювати форму, а одразу з тим — перетворюватись на лід. Біля дівчини вже левітувала довга загострена бурулька. Сетія милувалась власною магією.

— Досі не розумію, чого ти так вовтузишся з вітряними лезами. Забагато вони потребують контролю і сили, як на мене, це того не варте, — вона зосередила погляд на побитому дереві. — Тим паче, що є куди більш дієва магія.

З різким помахом руки, гострий лід стрімко зірвався з місця. Розірвав повітря тихим свистом і зі звуком розбитого скла поцілив у самісінький центр стовбору. Навкруги розлетілись сотні уламків блискучого льоду, всього на мить породжуючи на світ неймовірної краси вибух західних барв. Це теж навіть не похитнуло дерево, та тим не менш, коли залишки магії розчинились у повітрі, у центрі мішені можна було побачити дірку. При бажанні туди помістився б жолудь.

— Чомусь м’якому і живому точно було б боляче.

— Лід — це занадто легко. Я хочу опанувати вітер, а з льодом я вправляюсь так само, як і ти.

— Якщо вже бути відвертими…

Сетія знову почала формувати магічну силу. Невдовзі з її пальців зірвався таке саме лезо вітру, що їх декілька хвилин тому використовував Стенсон. Хлопець дивився на це дещо розчаровано.

— Я, як бачиш, теж вміло вправляюсь з вітром, а зовсім не практикувалась. Напевно, це ще один прояв нашого з тобою дивного зв’язку, — дивлячись братові в очі, сказала Сетія.