Розділ 0. Передмова.

Проникливі сірі очі невідривно вдивлялись в чорноту провалля. Жінка не кліпала, не зважала уваги на тисячі маленьких сяйливих сфер, що своїм світлом марно намагалися розігнати найглибшу темряву, яка тільки існує на цьому континенті, а можливо, і взагалі на будь-якій землі Евансу. Кінці її вільного одягу, скроєного з тонких тканин, тріпотіли від легкого протягу, що віками гуляв коридорами бібліотеки Першонароджених. Обважніла за довгий час очікування, висока зачіска ледь трималася купи завдяки тонкій срібній шпильці.

— Оріда, тобі варто відпочити, — пролунав тихий голос за її спиною. — Тобі не варто перебувати тут так довго, що вже говорити про них. Шансів немає.

У відповідь жінка ледь помітно кивнула, та все ж з місця не зрушила. Очікування було для неї одним з нечисленних варіантів зберегти трохи людяності.

— Ще декілька хвилин, — голос жінки був хриплий, ніби вона не говорила протягом тривалого часу. — Ми з тобою вже бачили тих, хто повертався… Навіть після стількох днів.

Серед полиць, стародавніх фоліантів, мерехтливих сфер і задушливої тиші відлунням прокотились тихі кроки. Чоловік в довгих шатах, що майже сягали полу, порівнявся з жінкою, вставши на самий край прірви. Ще одна пара сірих очей заглянула в провалля, що поглинало мільйони книжних полиць, рівень за рівнем впадаючи у глибину. Сотню підземних поверхів бібліотеки ще можливо було порахувати через ті самі сяйливі сфери, та скільки їх було далі, знав тільки творець цього місця.

— За майже триста років і шістдесят п’ять твоїх учнів лише троє здійснили такий подвиг. Оріда, ти маєш розуміти: ті, кого ти чекаєш зараз, ніколи не були настільки ж талановитими, шансів…

— Так. Немає, — очі Оріди повільно заплющились, неохоче, та вона зробила два кроки назад, її плечі осунулись, руки та ноги обважніли, ніби хтось наповнив їх свинцем.

Похитнувшись, вона мало не впала, та чоловік встиг обережно спіймати її за плечі. Металевий дзвін відлунням прокотився серед високих стель приміщення, підлогою котилась довга срібна шпилька, аж поки не впала в прірву. Тіло жінки здавалось невагомим, що свідчило про тяжкі наслідки тривалого перебування в цьому містичному місці. І поки Оріда намагалась опанувати свої рухи та важке дихання, декілька сяючих сфер ніби з цікавістю підлетіли до них. Чоловік недбало відігнав їх помахом руки.

— Набридливі фейрі… Отямся, Оріда, ми повинні йти, це місце стає дедалі небезпечнішим для тебе.

— Потрібно буде почати пошуки нових учнів, — напівпритомно промовила жінка. — Троє це занадто мало, вони не впораються.

— Оріда… Потрібно йти, піднімайся, я не можу нести тебе.

Зводячись на ноги, жінка іронічно сміялась. За межами цього місця вона була здатна розколювати гори, а тут ледь трималась на ногах довше, ніж декілька днів. І це ж лише перший рівень бібліотеки, де відлуння сили Першонароджених було ледь чутно. Спираючись на чоловіка, важко ступаючи кожен крок, Оріда повільно йшла до масивної кам’яної арки. Далі від книг, далі від всепоглинаючої древньої сили. Далі від смерті, що знову спіткала її учнів. Кожен наступний крок був легший за попередній, сили повертались, рухи набували звичної плавності. З першим кроком за межі арки легені нарешті могли запрацювати наповну. Оріда простояла так ще декілька хвилин, насолоджуючись чистим повітрям. Піднесла пальці до кінчиків волосся, що без шпильки тепер не трималось купи і вільно спадало майже до рівня ліктів.

— Шкода, це була моя улюблена шпилька… Ероне, треба буде завітати до підгірців, чи гадаєш, хтось крім них вже навчився працювати з платиною?

— Навряд. Якщо хочеш, я відправлюсь туди сам, це не займе багато часу.

— Облиш, мені треба розвіятись, я не можу сотні років сидіти в ізоляції, — її слова були більш емоційними, ніж зазвичай.

— Іншим це може не сподобатись, особливо Келеку, підгір’я — це його територія, — голос Ерона міг здатись дещо занепокоєним.

— Що ж, тоді саме в нього і попросимо виготовити мені нову прикрасу, звісно, якщо у нього взагалі вистачить сміливості вийти до нас і належно привітати гостю на своїй землі.

Здавалось, ця ідея сподобалась чоловікові. Коли вони нарешті рушили коридорами, його обличчя торкнулась легка усмішка, що не сховалось від погляду Оріди. Та більше вони ні про що не розмовляли, лише невпинно крокували абсолютно пустим тунелем. Голі стіни, яких ніколи не торкалась тканина гобеленів, холодна кам’яна підлога не застлана килимом, нічого, що свідчило б про велич найбільшого хранилища знань у світі, лише пряма шахта, ніби вирубана невмілими селянами. Попереду на них чекали сходи, довгий підйом вгору, до яскравого сонячного світла.

— Є якісь новини з зовнішнього світу? — ступаючи на першу сходинку, спитала Оріда.

— Нажаль, нічого, що повинно нам допомогти у найближчий час, — її супутник широко розвів руки. — Прямо зараз утворюються перспективні союзи. Можливо, через десять або п’ятнадцять років знову зможемо знайти нових учнів.

— Чекати доводиться постійно, а часу з кожним роком зостається все менше.

— А що ще нам зостається? — роздратовано спитав Ерон. — Вчити менш талановитих — майже те саме, що вести їх на страту.

— Можливо, є інший вихід… Ми просто ще не знайшли його, — Оріда підняла руку до очей, закриваючи їх від сонячних променів.

Остання сходинка зосталась позаду, перед очима двійки людей з’явилось синє небо. Густі дерева, трохи далі, ламана лінія гір, засипаних давньовічним снігом, і тихі сапфірові води лісового озера прямо у ніг.. У кущах за десяток кроків від них, з переляку, у стрімголовий біг зірвалась якась тварина. Коли Ерон зробив останній крок, полишая холодний камень сходів і ступаючи на теплий пісочний берег, прохід за його спиною розплився білою димкою. За мить її підхопив вітерець, розчинивши в повітрі.

— Чудова місцина, Ероне, де ми зараз?

— Он то гірське плато скоріш за все є частиною Кордону Драконів, на цей раз далеко нас занесло, — оцінюючи дальні пейзажі, захопливо відповів чоловік. — Ми здається зараз навіть західніше ельфійського лісу Шорої.