Розділ 53. Королівський наказ

Приблизно так Олена собі це й уявляла. Видовище було яскравим моторошним і чарівним водночас. Мурашки бігали по шкірі від того, як шалено зчепилися між собою три стихії.

Спочатку посеред кімнати з'явився водяний стовп, але за кілька хвилин зі зловісним шипінням розчинився під натиском вогненної стіни. Потім простір навколо наповнився дзвоном мідяків, і самі вони річкою текли бозна-звідки й гасили полум'я, але на його місці знову виникав водяний стовп, що іскрився кришталевою прозорістю, і дійство повторювалося. Найчарівнішим у цій страшній грі стихій було те, що Найт перебував у самому центрі і був оточений цим запаморочливим шоу. Коли п'єса була виконана тричі, на місці боротьби стихій виникла яскрава, в людський зріст, пляма. Принц пройшов крізь неї, і наступної миті все зникло: і полум'я, і ​​вода, і потоки мідяків, і портал, і сам Найт.

Олена кілька хвилин сиділа приголомшена. Перед очима стрибали шалені картинки. Тепер їй стало зрозуміло, чому принц не витурив її за двері, чому дозволив побачити магію переміщення. А чого її приховувати, якщо Олені ніколи і нізащо не повторити того, чому стала свідком.

На душі стало гірко. У голові знову спливли слова пісні чорно-фіолетової діви: «Чому сьогодні така жорстока ніч?» Неприємна думка, що Олена застрягла в Запасному Світі назавжди, свердлила мозок. До неї додавалася туга від розлуки з Найтом. І коли вона встигла так прив'язатися до нього, що кілька годин здаються вічністю? Ні, не кілька годин. Серце завмерло від незрозумілої тривоги — від жахливого передчуття, що вони розлучилися на довше, ніж на ніч.

Зусиллям волі Олені вдалося прогнати невиправдані страхи. Тоді їм на заміну прийшли зовсім інші почуття. Згадалися палкі довгі поцілунки Найта. Розпалений погляд, що видає, яка буря почуттів заволоділа принцом. Прискорене биття його серця, яке сприймалося як власне, так щільно притискав він її до себе. Ці картинки на кілька хвилин витіснили з голови усі думки. Але раптом їй згадався інший поцілунок — прощальний поцілунок з Руалем, і туга з новою силою стиснула груди.

Олена уявила, що зараз відчуває бідолашний хлопець, залишений віч-на-віч зі страшними думками. Напевно, лише тепер, за кілька годин, усвідомив до кінця, що сталося. Але поруч немає нікого, хто підтримав би, подарував надію. Непереборне бажання хоч якось полегшити Руалю його стан змусило мізки працювати на повну. Рішення виявилося простим. А власне, що заважає Олені відвідати «нареченого»? Заразитися вона все одно не може.

Олена підскочила і рішуче попрямувала до виходу. Вдень її, звичайно, ніхто в зону карантину не пустить, але зараз, уночі, вона цілком зможе прокрастися до Руаля. Вона вибралася з підвалу і за кілька хвилин уже підходила до медичного центру.

У фойє Олену зустріла чергова медсестра:

— Фея Елен? — вона з тривогою подивилася на пізню відвідувачку. — Вам зле? Осяяний Рейнольд уже пішов, але ходімо проведу вас до шостого кабінету, там чергує помічник лікаря.

— Ні-ні, — заспокоїла Олена, поспішно намагаючись вигадати переконливу причину нічного візиту. — Зі мною все добре. Я повернулася до медичного центру, бо забула десь тут свій... е-е-е... телефон. Ви його не знаходили?

— Ні, — похитала головою медсестра.

— Тоді піду пошукаю. Може, десь за диван закотився?

Щоб уникнути подальших розпитувань, Олена швиденько шмигнула в коридор і попрямувала туди, куди сьогодні ввечері відвезли Руаля.

Пройшла в самий кінець і повернула праворуч. Далі дороги не знала. І, як на зло, напису «карантин» ніде не спостерігалося. Втім, Олена не розгубилася. У цьому закутку було лише троє дверей. Перевірить їх усі.

Перші замкнені, другі — теж. А ось треті піддалися. Але варто було їх відкрити, спрацювала сигналізація. Пролунало страшне оглушливе виття, що перемежовувалося звуками булькання. Заблимали яскраві, до різі в очах, червоні та фіолетові вогні, почулися квапливі кроки з усіх боків. Олена так перелякалася, що далі діяла на автоматі. Заскочила всередину та зачинила за собою двері. Озирнулась. Це не був ні карантин, ні кабінет лікаря, ні палата для пацієнтів, ні лабораторія. У крихітній кімнатці практично і меблів не було. Господи! Чому тоді спрацювала сигналізація? Що тут зберігається такого особливого? Втім, думати не було коли. Олена розуміла, що буквально за хвилину сюди увірвуться люди. Вона відчинила вікно і вилізла через нього надвір — благо перший поверх. І як могла швидко побігла до палацу.

Захекана і змилена, промчала коридорами до своїх апартаментів і під здивованими поглядами охоронців, що чергували під дверима, зайшла до себе. Віддихалася трохи, вмилася холодною водою, а потім знесилена впала на ліжко. Сьогоднішній довгий день і перша половина ночі так вимотали Олену, що вона провалилася в тривожний сон, навіть не встигла обдумати вечірні пригоди.

Поспати їй вдалося не більше години. Несподіваний стукіт у двері змусив прокинутися і різко сісти. Голова розколювалася, захотілося знову відкинутися на подушки. Але голосні вимогливі удари не припинялися, і Олена зібрала всі свої сили, встала і попрямувала до входу.

На порозі стояло кілька людей у ​​сірих важких мантіях із суворими обличчями.

— Феє Елен, нам наказано супроводити вас в Еурстенцель.

З Олени миттю злетіли залишки сну.

— Але чому? Що я зробила? Це якась помилка.

— У вас є п'ять хвилин, щоб зібратися, — похмуро промовив сивий огрядний чоловік.