Розділ 52. Заплетене в коси волосся

— Виходить, ти народився на Землі? — запитала Олена, коли, нарешті, змогла перетравити інформацію. — Твоя мама звичайна земна жінка?

— Ні, моя мама — Королева з Запасного Світу, — відповів Найт.

— Але ж вона померла. Маріелла розповідала, що Її Пресвітлість померла від вірусу Деміуса і її кремували.

— Десять років тому мама справді серйозно захворіла. Хвороба, яку викликає вірус Деміуса, є єдиною смертельною інфекцією Запасного Світу, але вона легко лікується в Основному.

— Не може цього бути! Жодного разу не чула про таку хворобу на Землі.

— На Землі вона називається по-іншому — грип.

— Грип?! Звичайний грип є грізною страшною невиліковною хворобою Запасного Світу? Але чому?

— Є дві причини. По-перше, мешканці Запасного Світу не мають імунітету до грипу. Декілька пандемій прокотилися Землею вже після того, як було створено Запасний Світ. Наприклад, «іспанка», іспанський грип, забрав життя ста мільйонів людей, зате ті, хто вижили, передали нащадкам несприйнятливість до цієї зарази. А по-друге, з незрозумілої причини грип у Запасному Світі протікає по-особливому. Супроводжується іншими, більш важкими симптомами, з якими організм, не захищений імунітетом, впоратися не в змозі: непритомність, задишка, порушення в роботі серця та інших органів.

— Тому щоб врятувати Королеву, її перемістили в земний світ?

— Так. Осяяний Мей допоміг з переміщенням, і з тим, щоб для оточуючих смерть і кремація виглядали правдоподібно. В Основному Світі мама одужала, але повернутися назад уже не могла. Їй було нелегко пристосуватися жити в нових умовах. Я намагався частіше відвідувати її і допомагати матеріально.

— Але як же принцеса Маріелла? Вона так страждала. Треба було розповісти їй, що мати жива.

— Я спробував заспокоїти сестру словами, що мама не померла, а перемістилася в інший найкращий світ. Здається, це трохи допомогло. Але детальніше я розповісти не міг. Учень дає Наставникові клятву, що нікому не передасть потаємних знань, довірених йому. І правило зберігати таємницю з’явилося не просто так. Якщо про Основний світ стане широко відомо — з'явиться багато охочих подорожувати туди-сюди. А ціна цим подорожам надто висока — як пам’ятаєш, для магії трьох стихій потрібна негативна енергія смерти.

— То ти збирався сьогодні побачитися з мамою?

— Так. Побачитися з мамою. Перевірити, як там мої заступники справляються з роботою, а також зустрітися з Феєю Елен. Думаю, вона може щось знати про справжнього вбивцю Осяяного Мея. Знайти негідника дуже важливо. Падеву продовжує слідство. Він упертий і намагатиметься за всяку ціну довести, що мав рацію. І якщо нових доказів не буде знайдено, Фея Елен може знову потрапити під підозру.

— Тоді мене почнуть викликати на допити?

— Так, цілком імовірно.

— Крім того, мені здається, вбивця Наставника і той, хто зробив замах на тебе, одна і та ж сама людина.

Згадавши про моторошну ніч і страшного виродка в балахоні з його зміями, Олена мимоволі зіщулилася. Це щастя, що негіднику вдалася лише крадіжка.

— До речі, тоді й про монету не забудь, ти мені обіцяв прихопити одну.

— Пам'ятаю, — усміхнувся Найт.

— А краще дві. Раптом знову вкрадуть. Чи одразу два предмети перемістити не можна?

— Можна, мабуть. Тобі ж вдалося протягнути одночасно і монету, і портретик.

— Портретик? — здивувалася Олена.

— Так. Той, що стоїть у тебе на тумбочці.

— А-а-а, той, що на тумбочці. Це не з Основного Світу. Це подарунок Феї Елізи.

— Хм. Дивно. Я подумав, що на портретику — ти.

— Чому саме я? Ми ж з Елен схожі як дві краплі води, бо двійники.

— У дівчинки на портретику волосся заплетене в коси. Тут, у Запасному Світі, я жодного разу не бачив, щоб малечі заплетали волосся.

Так. Олена вже звернула увагу, що у Фейлін на вогняному шоу волосся було сформоване в короткі зачіски за допомогою різнокольорових затискачів із зубчиками.

— Але ж тому портретику вже багато років. Можливо, мода відтоді змінилася, — припустила Олена.

— Можливо, — знизав плечима Найт.

Потім розвернувся до Олени і посміхнувся.

— Ну, я все розповів. Тепер твоя черга.

— Для чого моя черга? — перепитала Олена, хоч і зрозуміла, куди хилить принц.

Він притягнув до себе і накрив її губи своїми. Цілував жадібно і довго. На секунду відривався, а потім притискав ще дужче і знову цілував. І тепер можна було віддатися почуттям, не було нічого, що робило б ці поцілунки неправильними. Але чомусь до солодких відчуттів додавалася якась туга. Що не так? У принца немає дівчини, у Олени немає хлопця. Хоча... немає хлопця, але є наречений. Вона раптом усвідомила, що її турбує:

— Слухай, Найте, а мої напади непритомності не могли бути симптомами вірусу Деміуса? Припустимо, я підхопила на Землі грип, перемістилася, захворіла. Але ж у мене імунітет, тому все протікало у легкій формі.

— Можливо, хоч і малоймовірно.