Розділ 42. Тебе попереджали…

Олена і гадки не мала, що ще за новий доказ. Адвокат знайшов у парку якусь річ, загублену Елен тієї фатальної ночі? Але що це може довести? Імовірно, нічого, адже з моменту смерті Осяяного Мея минуло вже два тижні. Просто добряк Кастр усіма силами намагається захистити підзахисну від можливих неприємностей. Хоча, звичайно, не можна не брати до уваги, що він досвідчений адвокат, і справді міг знайти щось важливе.

Олена глянула на годинник — пів на дванадцяту. Якщо вона не хоче змушувати Осяяного Кастра чекати, то треба виходити прямо зараз. Тільки спочатку необхідно переодягнутися. Судячи зі схеми, місце зустрічі розташоване у дикій частині парку. А в Олени вже був досвід того, в якому одязі туди краще не ходити.

Вона натягнула джинси, взула кросівки, накинула легку кофтинку. Взяла із собою схему та вийшла з кімнати.

За кілька хвилин Лена вже йшла однією з алей парку. Навколо було світло і багатолюдно. Відчувалося наближення свята. Ошатно вбрані Феї та Осяяні повільно крокували по доріжках, а деякі сиділи на лавках і в альтанках і милувалися Місяцями та зірками. Олена, одягнена в простий спортивний одяг, відчувала себе білою вороною, але, на щастя, за кілька хвилин схема, намальована Кастром, вивела її в більш тиху і безлюдну частину парку. Оминувши лебединий ставок, Олена повернула ліворуч, потім за метрів сто п'ятдесят ще раз ліворуч і опинилася перед стіною суцільного лісового насадження. Схема стверджувала, що десь тут мала існувати доріжка, яка поведе вглиб. І така доріжка невдовзі знайшлася. І була вона тією самою, якою вже одного разу доводилося крокувати разом з Найтом.

Похваливши себе за правильне екіпірування, Олена почала обережний рух углиб. Буквально за кілька кроків її оточили щільні колючі чагарники, а гілки дерев зімкнулися над головою і затулили слабке світло серпиків двох місяців. Стало практично нічого не видно. Пересуватися доводилося навпомацки, і це починало дратувати. Не міг Кастр організувати зустріч у альтанці як минулого разу? Чи обов'язково дивитися на доказ саме там, де його знайшли?

Олена заспокоїла себе думкою, що адвокату видніше, і продовжила продиратися крізь чагарники. Судячи зі схеми, йти лісовою стежкою треба було хвилин десять. Хвилин сім уже минуло, тож ось-ось має знайтися Кастр. Якоїсь миті стежка стала трохи ширшою, і пересуватися стало легше. Гілки перестали чіплятися за одяг і хльостати по ногах. Стало тихіше. І в цій тиші Лена чітко розрізнила звук кроків. Він лунав ззаду. Вона обернулася:

— Осяяний Кастре, це ви?

Ніхто не відповів. Мабуть, здалося.

Олена продовжила йти, але в душі засіло невиразне хвилювання. Тепер вона намагалася пересуватися тихо і спеціально вслухалася у звуки. Ні, кроків вона не чула, зате їй почулося чиєсь зловісне прискорене дихання. Олена завмерла. Постояла трохи, ще раз обернулася:

— Осяяний Кастре, ви тут?

Тиша. Знову продовжила рух. Скільки вона вже йде? Судячи зі схеми, вже мала б вийти на галявину, яка і була позначена місцем зустрічі. Але поки що ніякого узлісся не спостерігалося. Хвилювання посилювалося, поступово переростаючи у страх. Невже це якийсь підступ? Невже Осяяний Кастр задумав щось лихе?

Знову зупинилася. Стало моторошно. Олена знову чула дихання. Абсолютно виразно чула жахливе огидне прискорене дихання. Хтось іде слідом за нею.

Раптом зовсім поруч хруснула гілка. Дикий страх накотив новою хвилею і переріс у паніку. Олена побігла вперед, не розбираючи дороги. Але буквально за кілька метрів запнулася об щось м'яке і впала на землю. Права рука втрапила в липку калюжу. Боже, що це? Який бридкий запах. Це кров? Жах не давав розрізняти деталі, але Олена вже зрозуміла, за що запнулася. Це була мертва тварина. Великий кіт. Тіло окремо, голова окремо. Сильне тремтіння прокотилося хвилею. Здається, Олена закричала, але крику свого вона не чула, а лише огидне прискорене дихання. Тепер воно було над самим вухом. Хтось навалився на неї. Не давав ворухнутися, не давав набрати повітря в груди.

Що він робить?! Господи, що він робить? Олена відчула його руки. Вони ковзали по її тілу. Вони були скрізь. Господи, що йому треба? Невже це ґвалтівник? Ні, так просто вона не дасться! Вона боротиметься! Зібрала залишки сил, спробувала скинути з себе негідника. Він тільки скрипуче реготнув. Втім, за кілька секунд відсахнувся сам. Невже свобода? Олена спробувала сісти. Насилу, але їй це вдалося. Вона підвела голову і побачила людину у величезному темному балахоні з капюшоном, що приховував обличчя. Він змахнув руками і з широких рукавів його хламіди почали виповзати змії. Багато змій, їх було щонайменше двадцять. Вони оточили Олену, гидко шипіли, відкривали пащі, з яких стирчали отруйні ікла і вивергалося полум'я.

— Припиніть! — закричала Олена. — Негайно припиніть!

Але людини у балахоні вже не було. Тільки змії нікуди не поділися. Вони підповзали все ближче і ближче. Вони шипіли:

— Чому? Чому не забралася, звідки прийшла? Чому? Адже тебе попереджали.

Полум'я, що виривалося з їхніх пащ, ставало дедалі яскравішим і потужнішим. Дедалі гарячішим. Воно пекло. Воно палило. Ставало нестерпним. І ось спочатку одна, а потім друга, третя — вся огидна зграя змій повзе прямо по тілу Олени. Та, що першою дісталася горла, широко роззявляє пащу і впивається отруйними іклами в ніжну шию...