Розділ 26. Військо Чорнобога

Горислав нічого не встиг мовити, бо до них підійшли дві лісовички з кошиками, з яких виглядали різні баночки з мазями та тканинні матеріалі для перев’язування ран. Після огляду травниць з перев’язаними ранами та відчуттям полегшення, друзі увійшли до Цілющого гроту, де лежав Пенько.

Тут, під корінням колись величного дуба, повітря було зовсім іншим - густим, вологим і прохолодним, наповненим пахощами цілющих трав і сирої землі.

На ложі з м’якого смарагдового моху лежав Пенько, біля якого поралася стара Мшана. Вона обережно обкладала його груди вологими лісовими ліками, повертаючи йому сили.

Могутнє тіло Горислава все ще тремтіло після перенесеного бою. Він устиг перетворитися у свою людську подобу, тож відчував, що сил бракує. Перевертень безсило опустився на камінь поруч, важко ковтаючи прохолодне повітря. Його власні рани на плечах кривавили, забарвлюючи сорочку в багряний колір, але він, здавалося, зовсім не помічав болю. Усі його думки були там, на замерзлій галявині. Що то було?! Звідки вщялися ті смерчі? Невже це все зробила безпорадна Сніжинка??

Він знав, що відповіді варто шукати лише в Мохана, але помітив, що ані старого лісовика, ані Сніжинки у гроті не було. Як не було і Боривітра. Лише їхня ватага, якій дісталось добрячого прочухана від песиголовців. Остам був правий, а вони взяли його на кпини. Песиголовці йдуть за ними, хоча він не розумів чому. Істоти Чорнобога полюють на їх ватагу так, ніби від цього залежали їх нікчемні життя. Запитань ставало все більше, а відповідей - катма.

- Що ж це було? - глухо прохрипів він сам до себе.

- Схоже, я пропустив веселу катавасію. - спробував пожартувати Пенько.

Громило ляснув себе по ляшкам і розреготався:

- Ага, дуже веселу, скажу я тобі, старий буркотуне. Ми ледь кінці Білобогу не віддали.

Усі інші тихо засміялися. Напруга бою спадала. Вони були живі і досі разом. Саме час скликати раду та вирішити як чинити далі. Головне питання - хто така таємнича Сніжинка і що їм робити з нею тут, у Нав.

- Я гадав, коли вона опиниться вдома, то згадає себе. - хмуро мовив Яромир.

Нікому не довелося пояснювати про кого саме йде мова.

- Я казав вам, що вона не людина. - зло гаркнув Горислав. - Її треба було прикінчити ще у Яв.

- То ти гадаєш..? - Громило вичікувально глянув на товариша.

Перевертень кивнув:

- Так, я гадаю... навіть, не так - я впевнений, що це все її рук справа. Пам’ятає вона себе чи ні, але вона - загроза для наших світів. - ведмідь пильно глянув у очі відуну і з натиском мовив.- Обох світів.

- Колись так казали про мене. - мовив тихо Яромир.

- І що? - парирував перевертень. - Вони виявились неправі?

- Завжди є вибір.

- Ага. Скажи це тій, яка перетворює людей на кригу.

- Ми не знаємо достеменно чи це її рук справа. - мовив Яромир.

- Вона - загроза, Яромире, - глухо мовив перевертень. - Сьогодні вона заморозила песиголовців, а завтра її мороз забере наші життя. Сила в її крові не належить цьому світові. Вона - не людина! Вона якась істота, про яку ми нічого не знаємо! Я пропоную коли вона вкладеться спати, перерізати нитку її життя. Заради Яв. Заради нашиї світів. - Горислав проникливо поглянув на мовчазного відуна і додав. - Заради твого сина. Одне точне лезо - і прокляття зникне.

Яромир навіть не поворухнувся. Він дивився на підземне джерело, де вода повільно точила камінь, пробиваючись з-під коріння давно померлого могутнього дуба. Тоді підняв очі на перевертня і тихо відповів:

- Якщо ми почнемо гасити світло щоразу, коли воно засліплює нам очі, Гориславе, ми назавжди залишимося в суцільній темряві. Лезо - це найпростіший вихід, але він ніколи не буває єдиним. Ти бачиш у ній лише загрозу, бо таке твоє єство. У тебе таке відношення до світу. І світ відповідає тобі тим самим. Але завжди є інший шлях, завжди є інший вибір. Якщо доля привела її до нас, наш обов'язок - не знищити вогонь, а навчити його гріти, а не спопеляти. Ми не вбиваємо когось лише за те, що він не схожий на нас, а тому, ймовірно. - Яромир промовив це слово з натиском - несе загрозу.

Перевертень важко зітхнув, опустивши голову. Філософія відуна тиснула на його звіряче єство, змушуючи лють відступити перед чимось значно більшим і глибшим, чого він ще достеменно не зрозумів.

Лісовики весь цей час напружено мовчали, не приймаючи ніякої сторони у словесному двобої між перевертнем і відуном. Вони відчували загрозу також, але разом з тим вони відчували щось таке, чого не знали. Так, дівчина не була людиною. Але й жителькою Нав вона теж не була.

Ніхто більше нічого не встиг сказати, бо у грот з коріння ввалився Боривітр. Вигляд він мав якщо не наляканий, то щось близько до того стану.

- На Лісоград насувається погибель! - громовим голосом вигукнув він. - Все як казав мудрий Мохан!

Усі миттю вилетіли з гроту. Поглянувши туди, куди вказав Боривітр, обімліли.

Повітря навколо поселення раптово стало нестерпно важким, а два багряні сонця Нави почали швидко згасати, наче їх заливало густою, брудною фарбою.

З лівого боку, розриваючи навпіл саму лінію обрію, насувалося незрозуміле чорне марево.