Розділ 24. Лісоград

Загін Яромира ледь тримався на ногах, коли попереду, крізь тремтливе від спеки марево, нарешті постали обриси Лісограда. Це таємне поселення лісовиків не було схоже на людські міста. Воно жило й дихало як єдиний прадавній організм.

Дивне те було поселення. Хатини не були окремими спорудами, а немов зливалися з деревами - покручені гілки подекуди утворювали дахи, мох і лишайники проростали у стінах, невеличкі віконця сяяли смоляними лампами. Між хатами бешкетували діти - босі, з очима, що блищали зеленим сяйвом, немов у звірят. Вони ще не навчились панувати над магією, тож вона панувала над їх душами.

Друзі йшли вузькою вулицею поміж акуратних хатин, де у дворах лісові жінки, такі ж низькі та кремезні, як їх чоловіки, підіймали голови, щоб поглянути на гостей. Яромир та Лукава були їм знайомі, а от на Сніжинку вони безсоромно витріщалися, перешіптуючись між собою. Горислава знову охопило дивне почуття - з одного боку, йому хотілося стати на захист дівчини, а з іншої, його звірине нутро волало - вона не людина! Прикінч її, доки не стало надто пізно!

Йшли вони недовго. Незабаром процесія підійшла до найбільшої хатини, тісно переплетеної світодеревами, де на знеможених мандрівників уже чекали. Назустріч їм швидким, рішучим кроком вийшов Боривітр. Його міцне кремезне тіло випромінювало силу, але обличчя духа було затьмарене тривогою. Слідом за ним, спираючись на важкий сукуватий костур із білого лісового каменю, повільно ступав Мохан - найстаріший лісовик цих земель. Час і навська спека перетворили його на справжній живий монумент: борода старійшини звисала до самої землі сивим, густим мохом, глибокі зморшки лягли борознами на обличчя, а очі світилися глибоким, мудрим бурштиновим світлом, у якому читався біль за їхній згасаючий світ.

- Ви повернулися. - глухим, подібним на скрип старого дерева голосом мовив Мохан, зупиняючи свій погляд на змученому загоні. Його очі зупинилися на Громилі та В’юнці, які обережно вели Пенька. - Але не всі. Смеріч, наш давній брат, назавжди залишився у крижаному світі.

Громило охнув від несподіванки та важко опустив голову. Слідом за ним зойкнула Лукава, приклавши руки до рота. Інші хмуро мовчали.

- То Смеріч..? - несміливо почав відун.

 - Смеріч лишився там. - мовив Мохан.

Боривітр люто стиснув кулаки:

- Чужа земля прийняла його гордий нескорений дух, - голосно мовив він. - Смерть Смеріча не буде марною. Заходьте під крони. Навський жар висушує ваші душі, а Пенькові потрібні цілющі соки нашого коріння.

Боривітр швидко окинув поглядом змучених супутників, його голос, гучний і глибокий, рознісся під живим зеленим куполом Лісограда, роздаючи чіткі накази:

- Заберіть Пенька до Цілющого гроту, обкладіть його рани свіжим мохом і напоїть соком прадавнього коріння. Громило, В’юнцю, допоможіть донести. Там на вас вже чекає Кореняна. Потрібно скликати Раду старійшин до Великого Дуба через чверть години. Нам треба вирішити, як бути з крижаним прокляттям, що руйнує Яв та висушує Нав. А ще. - Боривітр мигцем глянув на принишклу Сніжинку у довгій світлій сорочці. - Нам треба вирішити як бути з нею.

Загін рушив углиб поселення. Атмосфера в Лісограді заспокоювала й заколисувала. Тут, сховавшись від задушливого марева навських сонць під товщею гігантських крон, герої нарешті змогли вільно дихати. Повітря було вологим, їх окутав аромат свіжої хвої, грибів та вогкої землі. Повсюди між химерно переплетеними стовбурами миготіли маленькі лісові діти, тихо дзюрчали чисті струмки, що вибивалися прямо з-під коріння, а згори, крізь листя, пробивалося м'яке, зеленкувате світло.

Горислав нарешті відчув, як шалена напруга останніх годин, що закам'яніла в його м'язах, почала повільно танути. Після того як їх напоїли та нагодували, він вийшов з хатини і присів на повалений стовбур, оброслий м'яким смарагдовим мохом, і витягнув утомлені ноги. Перевертень заплющив очі, підставляючи обличчя під легкий, прохолодний вітерець. Сморід вовчої шерсті та запеклої крові, що переслідував його з самого Яв і від якого його нутрощі вивертало назовні, тут здавався чимось далеким. Перевертень розслабився, уперше за довгий час дозволивши собі просто глибоко вдихнути й повірити, що вони в безпеці, а прадавня магія цього місця надійно захищає їх від будь-якого зла. Поруч Лукава тихо розмовляла зі Сніжинкою, і цей спокійний шепіт лише додавав упевненості, що кошмар скінчився. Він кинув погляд на жінок і посміхнувся своїм думкам, побачивши як Сніжинка кинула на нього миттєвий погляд.

Аж раптово...

 Благодатний спокій розірвався диким, утробним вереском.