Розділ 23. Нав

Простір хатини здригнувся, стіни з карпатських сосен почали стрімко розмиватися в перламутровому мареві, а суцільна ніч Яв з кришталевим дзвоном рухнула, затягуючи їх у вихор між світами.

Мить - і все вщухло...

Загін Яромира важко впав на теплу, суху землю Нав. Навколо них більше не було карпатської бурі. Тут панувала душна заграва під двома аж надто яскравими світилами.

Вони опинилися серед широкої долини, залитої сяйвом, схожим на золоте марево. Трава була така зелена, що аж світилася смарагдом, а квіти - дивовижні, незнані: прозорі, немов зіткані зі скла, з пелюстками, що змінювали колір від кожного пориву легенького вітерця. У небі не було жодної хмарини, лиш бездонна блакить, у якій сяяло два сонця - яскраві, теплі, одне золотавого кольору, інше - рожевого, розмальовуючи небо навколо у такі ж ніжні перламутрові відтінки. Проміння пульсувало, ніби світила дихали.

Неподалік шумів дивний ліс - дерева кольору міді, а листя вигравало такою яскравістю фарб, наче восени, коли природа буяє всіма барвами вогню: від зеленого до рожевого.

Вони приземлилися на узліссі світодерев, як того разу, коли Яромир вперше потрапив у Нав. Тільки тепер він був не поруч зі зрадником. Поруч нього були друзі, а йому самому більше не загрожувала небезпека. Горислав випустив сокиру і безсило опустився на коліна, жадібно котаючи ротом гаряче повітря. Яромир, знесилений, розтиснув пальці - згаслий камінь глухо покотився в траву.

- Ми пройшли. - тихо, ледь чутно видихнула Лукава, обіймаючи світловолоску, яка з острахом дивилася на чужі, небачені раніше обрії.

Герої заходилися оглядати власні рани, перев'язувати Пенька та втирати піт із чола.

Крижаний кошмар, песиголовці лишилися там, на іншому боці буття. Вони дивилися вперед, на далеку лінію навських лісів, сповнені надії, хоча Нав зустрів їх нестерпною, сухою спекою, що миттєво обпекла легені. Повітря здавалося густим, нерухомим і гарячим, наче в кузні. Смарагдова трава під ногами шелестіла від найменшого кроку, мов суха солома.

- Боги, ну й спека, - прохрипів Горислав, першим зриваючи з плечей важкий кожух.

Він кинув його прямо в пил, залишаючись у самій полотняній сорочці. Поруч важко дихав Яромир - відун розстебнув свій зимовий плащ, підставляючи груди під гарячий навський вітер. Дівчата ледь трималися на ногах від такого різкого перепаду: Лукава стягувала з себе кожушок, розпускаючи мокре волосся, а Сніжинка, дивлячись на свої пальці, з подивом спостерігала, як крижані візерунки на її зап'ястках перетворюються на звичайну росу.

Пенько, якого В’юнець обережно опустив на смарагдову траву, слабко застогнав. Поранення та раптовий жар висмоктували з буркотуна останні сили.

- Йому потрібна вода. І рідний дім, - тривожно пробурчав Громило, скидаючи свій верхній одяг. - Треба йти до Лісограду. Наші допоможуть.

Яромир кивнув, втираючи піт, що заливав очі. Підібравши згаслий Переходи-камінь, він глянув на загін. Усі були виснажені, змучені боєм, але залишатися на відкритому просторі під двома палючими сонцями означало смерть від спраги й духоти. Аж раптом він стрепенувся. Когось не вистачало.

- Товариші, а де Смеріч?

Друзі здивовано роззирнулись одне на одного. Тільки нині вони помітили, що окрім Остама, їх табору бракує ще одного.

- Певно, залишився там. - махнув кудись невизначено Громило.

- От же старе одоробло. Мовчки робить свою справу і ні в кого ніц не спитає як удіяти. - пробуркотів Пенько, тримаючись за поранений бік.

- Як би там не було, а вертатись за ним ми не будемо. Знайде Остама і почекає нас на тому боці. - хмуро мовив Горислав. Йому не сподобалась відсутність Смеріча, та шукати товариша в них не було ні часу, ні можливостей.

- Ходімо. - твердо мовив громило, направляючись у бік мідного лісу. - У Мохана спитаємо куди наш бойовий товариш дівся.

Так, р ушаймо, - підхопив  відун. - Скидайте все зайве. Головне - дійти.

Лишивши на траві купу зимових кожухів та важких чобіт, які тепер здавалися непотрібним непотлахом із минулого життя, загін повільно рушив. Кожен крок давався важко. Гаряче повітря тремтіло перед очима, створюючи ілюзію води на обрії. Горислав йшов позаду, замикаючи їх ватагу і спостерігав як обережно ступає Сніжинка, з острахом розглядаючи цей випалений світ, де навіть дерева вдалині здавалися вилитими з потемнілої міді.

Товариші йшли вперед, ловлячи ротом кожну краплю гарячого повітря, і ніхто з них не помітив, як слідом за ними, перебігаючи від одного сухого чагарника до іншого, безшумно сунули кошлаті, голодні тіні, чиї жовті очі не боялися навськтх світил.