Розділ 22. Останній бій Смеріча

Горислав першим кинувся назустріч небезпеці, закриваючи широкою спиною перелякану Сніжинку та притислу до стіни Лукаву. Ведмідь заревів від люті, вихопив свою важку бойову сокиру і зніс голову найближчій тварюці. Світлиця вмить перетворилася на криваву, хаотичну тисняву: брязкання заліза, дикий вереск поранених чудовиськ та запах смерті розітнули цю довгу ніч.

Остам, який уже стояв біля самого порогу, збираючись іти, на мить заціпенів від жаху. Його ноги наче вросли в підлогу, але розпачливий, хрипкий крик Яромира висмикнув водяника з оціпеніння:

- Коні! Остаме, рятуй коней! Тільки не назад!

Водяник важко вивалився з хатини прямо в білу сліпучу заметіль, тягнучи на повідку коней, які розпачливо, на межі божевілля, іржали й перелякано били копитами. Вони відчували дух хижаків і щосили рвали мотузки. Руки Остама не слухалися, крижані пальці миттєво примерзали до шкіряних повідків, коли він поспіхом, зриваючи нігті до крові, намагався тягти за собою наляканих тварин. Тієї ж миті з непроглядної темряви на нього вихопилися три тіні. Жовті очі песиголовців горіли голодним вогнем у нічній темряві. Остам дивом устиг скочити на спину свого жеребця, затиснувши в кулаці поводи інших коней.

- Но-о, рідні! Летимо! - що є духу заволав він, врізаючись у суцільну стіну снігу.

Тварюки з хижим, переможним гавканням кинулися навздогін, легко перескакуючи через глибокі кучугури. Коні грузли по коліна, задихалися від шаленого бігу, але погоня невблаганно наближалася. Водяник шкірою чув їхнє важке, гаряче дихання прямо за своєю спиною. Смерть наздоганяла їх.

Раптом збоку, з самого серця хуртовини, виросла кремезна, велична постать. Це був Смеріч, який непомітно вислизнув із хатини слідом за водяником. З глухим криком кинувся лісовик напереріз погоні. Його борода була повністю забита льодом, а пальці, схожі на кострубате коріння вікових дубів, намертво вчепилися в горлянку першого песиголовця, збиваючи розігнану потвору з ніг. Навколо старого лісовика одразу закрутився шалений вихор із гілок, глиці та мерзлої землі.

Остам на секунду озирнувся і в занімінні побачив, як решта потвор оточили лісовика. Кремезне тіло завжди мовчазного Смеріча тріщало й ламалося під сильними ударами лап. Лісовик люто відбивався, ламаючи кістки ворогам, але незабаром лісовик видав голосний страшний зойк. Його важке тіло, схоже на підрубаний стовбур прадавнього дерева, повільно повалилося на білий сніг. З глибоких рваних ран замість крові зацідив густий, темний живильний сік, який миттєво замерзав на льоду блискучими бурштиновими краплями.

- Смерічу! Ні! - закричав Остам, але лютий вітер забив йому рот колючим снігом, глушачи крик розпачу.

Смеріч подарував йому ті кілька дорогоцінних секунд, аби вирватися на чисту, незаметену дорогу, де коні нарешті змогли набрати повний хід. Остам летів уперед, абсолютно не бачачи шляху через гарячі сльози, що миттєво перетворювалися на лід на його щоках. А позаду, у кривавому сніговому круговороті, назавжди затихав їхній вірний лісовий заступник, назавжди лишаючи свій дух Синьогорі

Тим часом усередині хатини повітря горіло від смороду крові та шаленого крику. Горислав запекло бився у дверях, стримуючи натиск тварюк, що лізли напролом прямо по трупах своїх одноплемінників. Його сокира зі свистом розтинала морозний туман, але потвор було забагато. Позаду задихався від кашлю Пенько, якого В’юнець намагався відтягнути вглиб кімнати. Незнайомка, заплющивши очі, притискала до грудей руки і з розпачем спостерігала за Лукавою, яка билася пліч-о-пліч зі своїм чоловіком-відуном. Жінка вмить перетворилась на рутці, тож різала ворогів не лише своїми гострими довгими клинками, а й дерла їх не менш гострими кігтями. Та ставало все більш зрозуміліше - повільно, але невблаганно вони програвали цей бій у замкненому просторі.

- Гориславе, назад! Руку! - в якийсь момент дико закричав Яромир.

Відун стояв посеред розгромленої світлиці. Його пальці, зведені судомою, стискали Переходи-камінь. Магічний кругляк уже не просто пульсував - він палахкотів лютим, нестримним синьо-пурпуровим вогнем, який випалював зимовий холод. Навколо Яромира закрутився вихор сильної відунської енергії, розриваючи навпіл важкі соснові колоди хатини. Простір навколо затріщав, наче тонкий лід під ногами велетня.

Горислав, важко дихаючи, зробив останній замах, зносячи з ніг чергового песиголовця, і стрибнув назад, у саме серце сліпучого сяйва. В’юнець міцно вхопив за плече напівпритомного Пенька. Усі вони - Яромир, перевертень, дівчата й поранені лісовики - злилися в єдине живе коло, коли світ навколо них із кришталевим дзвоном вибухнув перламутром. Стіни людського житла, завірюха, криваві тіла на підлозі - усе це вмить зникло, розчинившись у шаленому круговороті міжсвіття.

У ту саму останню частку секунди, коли межа між Явою та Навою стискалася, закриваючи прохід, волохаті, заляпані кров'ю потвори в розпачливому стрибку кинулися слідом.. Їхні пазуристі лапи вчепилися в самий край перламутрового шлейфу, і магічний вихор затягнув чудовиськ углиб, наче тріски у вир.