Розділ 21. Песиголовці

Яромир важко підвівся, тримаючись за стіну зрубу та втираючи залишки крові. Його бузкові очі, хоч і втомлені після удару Чура, знову набули звичної відунської рішучості. Він перевів погляд з дівчини на Горислава, а тоді подивився на водяника, який досі тремтів від холоду біля коней.

- Дівчина права, - глухо, але твердо мовив Яромир, і його голос змусив усіх притихнути. - Коріння цієї біди сидить у Нав. Якщо древні боги оберігають її пам'ять, то розгадку ми знайдемо лише на тому боці Межі. Ми перейдемо у Нав. Усі.

Відун підійшов ближче до Остама і поклав йому руку на мокре плече.

- Усі, окрім тебе, Остаме. Ми не можемо взяти з собою коней, а ти ледь дихаєш від тутешнього морозу. Нестерпна навська спека випарує з тебе останні сили, я не можу ризикувати так твоїм життям. У тебе є дуже важливе завдання - забрати коней, дістатися найближчого людського поселення під Синьогорою, перечекати цю кляту бурю і, якщо зможеш, відшукай мою групу слідопитів. Це дуже важливо.

Водяник полегшено зітхнув, його банькаті очі вдячно блиснули. Перспектива повернутися ближче до води, нехай і замерзлої, та сховатися від навського жару повернула йому залишки бадьорості.

- Дякую, Яромире, мені й самому не надто корить зараз у Нав. Цей світ для мене стає все більше чужим. Моє місце тут, у Яв. Хай він і помирає нині, та я маю бути тут.

Відун кивнув та підбадьорливо поклав руку на плече водянику:

- І тобі дякую, Остаме. Сподіваюсь, ми скоро зустрінемось.

Друзі обійнялися. До Остама по черзі підійшли лісовики, Лукава та Горислав. Усі вони міцно обійнялися, бо ніхто не знав напевне, чи побачаться вони ще та в якому складі. Десь зовсім поруч рискали підстпні вороги, готові вчепитися в горлянку кожному, до кого зможуть дістатися, Пенько не дасть збрехати. Яв помирав, снігові урагани щомиті ставали все ближче до Ярилового Граду, а вони не наблизились до розгадки крижаної смерті ані на на сажень.

- Що ж, розпочнімо перехід. - мовив Яромир і дістав свій Переходи-камінь, узявши за руку Лукаву.

Горислав мовчки дістав свій Переходи-камінь. Його шорстка поверхня одразу відчула запит ведмедя - запульсувала синіми магічними жилами. Чоловік міцно стиснув артефакт та полглянув з-під лоба на Сніжинку, як він для себе охрестив підозрілу незнайомку. Схоже, йому доведеться переходити у Нав, тримаючи за руку її.

Лісовики дістали свої артефакти, ставши колом біля перевертня.

У грудях Горислава в цей момент усе стислося від напруги. Він дивився, як Лукава підводить Сніжинку ближче до магічного кола, як Громило та В’юнець підтримують зблідлого Пенька, і його звірине чуття знову застережно заволало всередині. Вони забирали незрозуміле джерело крижаного прокляття (а він ні на йоту не вірив, що незнайомка ні при чому) у його рідний світ. Якщо Сніжинка справді згадає там щось не те, або якщо багряне тавро Чорнобога наздожене їх і в Нав, Дажбожий Великдень почнеться значно раніше. Але відступати було нікуди.

- Тримайтеся міцно, - прогримів Горислав, підносячи камінь угору та відчуваючи як маленька холодна долоня Сніжинки несміливо стиснула його могутню руку. Він не відповів і навіть не глянув на неї. Натомість, зосередився на переході.

Яромир також підняв догори свій тьмяно сяючий Переходи-камінь. Магічні жили на його поверхні спалахнули синявою, готуючись розірвати тканину реальності, але простір так і не встиг підкоритися волі відуна.

Раптово повітря всередині просторого дерев'яного зрубу стало нестерпно густим і сморідним. Воно забивало ніздрі важким, нудотним духом гнилої крові, старої падалиці та мокрої псячої шерсті. Ззовні, пробиваючись крізь запекле виття карпатської бурі, донеслося утробне, хрипке гарчання. Воно було настільки потужним, що товсті соснові колоди старої хатини затремтіли, а зі стелі посипався сухий мох.

- Песиголовці! - заволав В’юнець, вихоплюючи з-за пояса свій магічний посох.

Тієї ж миті масивні вхідні двері з тріском вилетіли всередину, здіймаючи хмару дрібних скалок та колючого снігу. До кімнати, вигинаючи масивні кошлаті хребти й пригинаючи голови до самої підлоги, увірвалися потвори.

Їхні дужі людські тіла, обтяжені шматками брудної, зашкарублої сириці, дихали первісною люттю. Жахливі собачі пащі, усіяні жовтими іклами, стікали гарячою слиною, що миттєво закипала на морозі.