Розділ 19. Нові таємниці незнайомки

Горислав з гуркотом штовхнув двері, вриваючись назад до хатини. Разом із ним у світлицю влетів пронизливий карпатський холод. Перевертень виглядав спокійно, та всередині лютував звір.

Він важко підійшов до лави, де Лукава обіймала біловолосу дівчину, у той час як інші облаштовували лігва для коней в кутку хатини. Його важкий погляд упився в бліде обличчя незнайомки.

-  Я щойно обійшов хатину. - з крижаним спокоєм мовив ведмідь. - Там, під твоїм вікном, усе витоптано. Там сліди песиголовців - і давні, і зовсім свіжі! Вони кружляли тут днями, вони заглядали сюди, вони винюхували щось! Ти не можеш просто сидіти й скиглити, що нічого не пам'ятаєш!

Лукава хотіла знову заперечити, але Горислав різко провів рукою у повітрі, змушуючи її мовчати:

- Досить, Лукаво! Поглянь на неї! Вона бачила цих потвор! Може, вона насправді  знає, чому ці кляті пси Чорнобога полюють на неї у явських Карпатах! - перевертень нахилився майже впритул до дівчини, його ніздрі розширилися і, навіть, у людській подобі він був схожєений на розлюченого хижака. -  Згадуй! - гаркнув він до дівчини. - Чуєш мене!? Згадуй все, що бачила! Хтось залишив мітки смерті на упирях, вони йдуть за нами по п'ятах, і якщо ти зараз не заговориш, ця хатина стане нашою спільною могилою! Чому песиголовці кружляли навколо цієї хатини не один місяць? Вони явно прийшли по твою душу!

Від його гнівливого гарчання дівчина затисла вуха долонями і зажмурилася, але сльози більше не текли. Білосніжне волосся дівчини на якусь мить заіскрило, а ясно-блакитні очі спалахнули холодним магічним світлом. Вона різко розплющила їх, дивлячись на Горислава і йому здалося, що він заглянув у саме пекло. Всередині все стиснулося.

Лісовики притулилися одне до одного, відчуваючи згусток магії, коні в кутку неспокійно затупцяли. Яромир миттєво стиснув кулаки, стримуючи свою захисну магію. Повітря в кімнаті почало стрімко замерзати, а на стінах зрубу засичав свіжий крижаний іній. Конфлікт досяг свого піку і кожен намагався стриматися, аби не наробити лиха.

Дівчина розтисла пальці, повільно опустила руки, і магічне сяйво в її ясно-блакитних очах згасло, поступившись місцем глибокій, безвиходній тузі. Вона подивилася на Горислава вже без колишньої паніки, але якось приречено.

- Я не брешу вам... - тихо, але чітко заговорила вона. -  Я прокинулась під старою сосною високо в горах кілька місяців тому. Навколо був тільки сніг і мороз. Я довго блукала скелями, не розуміючи, хто я і звідки, поки випадково не знайшла цю покинуту хатину. З тих пір я живу тут. Я нікому не бажаю зла, я просто дуже хочу повернутися додому, але не знаю, де мій дім.

Вона перевела погляд на замерзле вікно, за яким ховалися нічні Карпати.

- Так, я бачила тих жахливих істот із псячими головами. Я бачила, як вони кружляли навколо, винюхували стіни. Я злякалася їх до нестями. Саме тому я майже нікуди не виходила з хатини тижнями. Я вибігала лише на хвилинку - збирала чистий сніг прямо біля порога, щоб розтопити його в печі. Хмиз для вогню теж збирала зовсім недалечко, де сосни підступають до самого зрубу. Навколо хатини я знаходила корінці диких трав, виривала їх із замерзлої землі та варила в чавуні. З того й харчувалася весь цей час. Вони чекали, поки я вийду далі, але я тихо сиділа в темряві, чекаючи, поки вони підуть геть.

Горислав слухав її, і гнів у його грудях остаточно згас. Опис її самотнього, дикого виживання серед мерзлих Карпат був надто щирим, щоб бути обманом. Вона не керувала смертельним крижаним холодом - вона сама була заручницею цієї древньої магічної сили.

Яромир підійшов ближче, задумливо дивлячись на дівчину. Його бузкові очі помітили, що від її розповіді іній на стінах почав повільно танути, перетворюючись на чисті краплі води. Відун вислухав дівчину і повільно кивнув. Його бузкові очі звузилися, ловлячи найменші коливання магічного поля в хатині. Він відчував, що за цими щирими словами про корінці та страх ховається якась монументальна стіна, яку можна пробити лише сильною магією.

- Дозволь мені допомогти тобі, - тихо промовив Яромир, роблячи крок уперед. - Я відун. Моя магія може м'яко торкнутися твоїх спогадів і розбити ту кригу, яка закрила дім твоєї пам’яті.

Дівчина злякано сіпнулася, в її ясно-блакитних очах на мить спалахнув незрозумілий протест, але затим вона кивнула.

Яромир підніс руки до голови дівчини, всі навколо завмерли. Бузкове світло м'яко розлилося кімнатою, огортаючи незнайомку. Відун заплющив очі й подумки пішов углиб - туди, де, за його логікою, мала лежати заблокована пам'ять.

Його свідомість миттєво кудись провалилася і Яромир опинився посеред дивного, магічного сну-марення. Навколо не було стін хатини. Відун стояв на безмежному білому полі під чорним, поцяткованим срібними зорями небом. Сонце світило прямо над ним, але воно було викуване з білого вогню - воно не гріло, а випалювало простір, перетворюючи землю на скляну кригу. Посеред цього поля височіла велетенська фігура жінки з білосніжним волоссям, яка тримала в руках кришталеву чашу. З тієї часи на землю без упину сипалися зорі, перетворюючись на кучугури. Яромир зробив крок до неї, відчуваючи, як його власні думки починають замерзати від цього видовища.

Раптом усе змінилося. Біле поле здригнулося, і простір марення розірвав громоподібний, древній голос, від якого завібрувала, здається, сама душа відуна.

Прямо перед Яромиром із білого вогню та снігової куряви виросла велетенська, сувора постать з обличчям із тисячолітнього дубового коріння та очима, що світилися первісним золотом. Відун одразу зрозумів, що за древня істота виникла перед ним. Це був Чур - древній охоронець кордонів Білобога, який століттями беріг межі між світами смертних та богів. Його гнівний погляд уп’явся в відуна, який насмілився лізти туди, куди смертним зась.