Розділ 18. Дивна незнайомка

Яромир зробив обережний крок уперед, тримаючи долоні на виду, щоб не лякати незнайомку ще більше. Голос відуна прозвучав напрочуд лагідно, заповнюючи простір хатини заспокійливим теплом:

— Не бійся нас. Ми не принесемо тобі лиха. Сувора буря застала нас у горах, і ця стара хатина стала для нас єдиним порятунком. З нами поранений товариш, і нам усім потрібен лише тимчасовий прихисток від люті зимового урагану. Хто ти і що робиш сама у цих диких карпатських соснах?

Поки Яромир говорив, Горислав стояв біля дверей, майже не дихаючи. Емоції всередині зчепилися у суперечливому, хворобливому клубку. З одного боку, перед ним була тендітна, беззахисна істота, яка стискалася від остраху на старій лаві. Її ясно-блакитні очі плескали таким дитячим переляком, що людська частина Горислава відчувала гостре бажання закрити її своїм кожухом від нічного холоду. Проте його звірине, навське чуття протсо таки волало про небезпеку.

Ведмідь усередині нього став дибки і випустив пазурі. Навіть крізь сильний запах кінського поту, прілої хвої та запеклої крові упирів, Горислав чітко вловив її справжнє єство.

Вона не була людиною.

Від її білосніжного волосся та теплого одягу віяло настільки чистим, первозданним холодом, якого не буває у смертних. Цей холод не просто дошкуляв — він наче проникав під шкіру, намагаючись уповільнити біг крові.

Перевертень насторожився, його пальці миттєво сильніше стиснули обмотане шкірою топорище сокири. Хто б вона не була — дух Синьогори чи щось значно гірше, її присутність тут, у серці аномальної зими, не могла бути випадковістю.

Дівчина тим часом повільно перевела погляд із могутньої постаті Горислава на Яромира. Трохи послабила хватку, якою стискала власні коліна, але ясно-блакитні очі все ще блищали від сліз та розгубленості. Її губи здригнулися, а голос прозвучав тихо, мов шурхіт першої паморозі на склі:

- Я... я не знаю. Я не пам'ятаю, хто я, і як опинилася в цій хатині. Пам'ятаю тільки білий вогонь і скажений вітер, а потім — лише цей холод і самотність.

Горислав зробив важкий крок уперед, і підлоги хатини жалібно рипнули під його вагою. Його людське обличчя перекривила хижа, звіряча гримаса, а пальці намертво вчепилися в топорище сокири. Щойно пережитий крижаний кошмар та дика недовіра до незнайомки вибухнули всередині некерованою люттю.

- Не пам’ятаєш?! — гримнув він, і цей звук змусив усіх присутніх на мить закамяніти від несподіванки.  - Думаєш, я повірю в ці байки?! Від тебе тхне нелюдським холодом. Моє чуття не обдуриш — від тебе тхне підозрілою магією. Кажи правду, хто твій хазяїн і навіщо він мітить упирів тавром Чорнобога?!

Дівчина злякано здригнулася і ще дужче стиснулася на лаві, закриваючи обличчя тонкими долонями. На її блідих щоках заблищали важкі сльози..

- Я не знаю… Я клянуся, я нічого не знаю! — заридала вона, і її голос зірвався на відчайдушний крик, повний щирого болю. — Мені страшно! Не кричіть на мене, благаю!

- Годі, Гориславе! — різко вигукнула Лукава, стаючи прямо між Гориславом та наляканою дівчиною.

Рутці виставила руку вперед, і її бурштинові очі хижо зблиснули, осаджуючи перевертня. Вона силою штовхнула його в могутні груди, змушуючи зробити крок назад.

- Ти зовсім з глузду з'їхав? - продовжила так само різко Лукава. — Озирнися навколо! Вона сама залякана до смерті. Твій звір усередині осліпив твій розум. Опусти сокиру, розслаб свої плечі! Ми всі знервовані через останні події, та це не привід нападати на беззахисну людину!

- Вона не людина! - заревів Горислав.

Він важко дихав, переводячи погляд темних очей з Лукави на біловолосу дівчину, яка безпорадно сиділа в кутку, здригаючись від плачу. Лють потроху почала відступати, залишаючи лише важке, гнітюче почуття провини та ще більшу розгубленість.

- І не забувайте - назовні ціло стадо упирів та песиголовців. Вони йдуть за нами. - мовив він, намагаючись заспокоїтися та змінити тему.

- За вами? - здивовано перепитала дівчина.

Ведмідь стенув плечима:

- Так. Тож які б не були плани, виходити в дорогу поки що не варто.

- Я думаю інакше. Ви ж бачите, що коїться назовні. Навряд чи вони вижили у такій хуртовині. - відповіла тихо дівчина.

Яромир мовчки спостерігав за цією сценою. Так само тихо стояли лісовики та Остам, заспокоюючи коней. Напруга в хатині потроху танула, поступаючись місцем важкому, тривожному затишшю.

Горислав голосно зітхнув, розвернувся і штовхнув важкі двері хатини. Йому терміново потрібно було вийти геть, змінити це липке, наелектризоване людськими сльозами повітря на крижаний гірський вітер. Ведмідь усередині нього досі шаленів, вимагаючи дії, тож йому треба остудити звіра.

Холод Карпат миттєво окутав його усього, обпікаючи розпашілу шкіру. Морозне повітря Синьогори трохи протверезило мізки. Горислав підійшов до виступу і вирішив обійти житло по периметру, тримаючи пальці на топорищі сокири. Сніг під його важкими кроками глухо рипів. Продираючись крізь густі, занесені кучугурами карпатські сосни, він раптово завмер. Його погляд зачепився за дивні нерівності на білому насті прямо під замерзлим вікном хатини, біля якого сиділа незнайомка.

Горислав опустився на одне коліно, розгрібаючи верхній пухкий шар снігу. Серце знову пропустило удар, а загривок укрився сиротами.