Розділ 16. Мертве село

Ще трохи шаленої безупинної скачки і вірні чотириногі товариші вилетіли з останніх хащ Чорного Лісу якраз у ту мить, коли над світом почав займатися новий блідий ранок. Загін на повному ходу вискочив на широкий відкритий простір, і вершники нарешті осадили змилених, важко дихаючих коней. Позаду, за магічним завалом В’юнця, лютий рев упирів поступово стихав, гублячись у глибині промерзлих дубів.

Горислав натягнув повіддя Бурана. Сіро-сталевий жеребець хуркнув, випустивши з ніздрей густі білі клуби пари, і застиг. Перевертень скинув глибоку відлогу кожуха, вдивляючись уперед, і від побаченого величного видовища в нього перехопило подих.

Попереду, скільки сягало око, здіймалися Карпатські гори.

Це було грандіозне і водночас моторошне царство аномальної зими Яву. Могутні хребти та гострі шпилі, затиснуті в лещата зимового сну, виглядали як велетенські крижані фортеці, що підпирали волошкове, прозоре небо. Схили гір були вкриті суцільним шаром щільного снігу, що спалахував тисячами холодних, перламутрових іскор, купаючись в перших променях блідого світанкового сонця. Старезні карпатські смереки на підступах до вершин стояли, мов білі привиди в кошлатих снігових шапках, повністю сковані магічною кригою.

У повітрі панувала абсолютна тиша, притаманна високогір'ю. Гори дихали величчю і смертельним холодом. Вони здавалися прекрасним, але байдужим дзеркалом, у якому відбивалася загибель людського світу.

- Ми дісталися Синьогори, - тихо, але вагомо промовив Яромир, підводячись у стременах і вказуючи на найвищу замерзлу вершину, яка губилася в блідому мареві. Його біле волосся м'яко тріпотів крижаний гірський вітер. - Саме туди веде слід. Десь там, серед тих крутих ущелин, все й почалося.

Лукава порівнялася з ним, її бурштинові очі рутиці пильно вивчали білі схили. Навіть Пенько лише тихо закрехтів, заворожений цією дикою крижаною красою Капатських гір. Попереду на них чекало найважче випробування - підйом у серце зимового прокляття.

- Глянь. - жінка вказала рукою і Горислав кинув рпогляд туди, куди вона вказувала.

У низині під величними Карпатськими горами, показалося перше село. 

- Нам туди. - кинув Яромир і повернув туди свого вороного.

Село зустріло мандрівників гніючою, мертвою пусткою. Це було велике поселення, яке виглядало примарним кладовищем з дерева та криги. Добротні хати-мазанки та дубові зруби стояли з проваленими солом'яними стріхами, які не витримали ваги крижаного крошева.

Та найжахливішим було не мертва деревина, не хати з пустими вікнами-зіницями. І навіть не ця мертва тиша.

Люди.

Мешканці замерзли прямо в тих позах, у яких їх застала морозна біда. Біля колодязя застигла молода дівчина з дерев'яним коромислом; на порозі хати кам'яним ідолом сидів старий сивий чоловік, тримаючи в руках недороблений кошик. Посеред вулиці лежали заснулі діти, вкриті тонкою перламутровою кіркою насту, наче скляні іграшки.

Горислав йшов вулицями, і серце його стискалося від побаченого. На лавках біля воріт, прямо біля порогів і навіть посеред дороги. Всюди лежали мешканці. Їхні обличчя покривав тонесенький шар інею, а очі були заплющені, немов вони просто спали, та сон їх був глибоким і неприродним. Мертве сонце Яв стояло високо в небі, заливаючи вулиці яскравим світлом, проте, не видаючи ані крихти тепла. Сніг хрустів під копитами коней, коли подорожні поволі просувалися мертвим селом.

Горислав міцніше перехопив ремінь сокири на плечі. Кожен подих крижаного повітря нагадував йому, що часу до Дажбожого Великодня залишається все менше, і якщо вони не знайдуть раду цьому явищу якомога скоріше, цей сон стане для усіх явних вічним.

- Вони ще живі, але їхні душі вже однією ногою в землях Білобога - тихо мовив Громило, доторкнувшись до жінки, що завмерла у німому крику, пригортаючи до грудей немовля.

Горислав хотів було відповісти, але раптом Буран дико, перелякано заіржав і став на диби. Земля під копитами коней здригнулася з таким оглушливим гуркотом, наче самі Карпати розкололися навпіл. Громило ускочив на коня і перелякано озирнувся на цей шалений гуркіт.

Горислав теж глянув і завмер від страху.

З боку гірської ущелини, змітаючи вікові обледенілі смереки, прямо на село сунула велетенська крижана хвиля. Це була величезна стіна з гострих брил синього льоду, снігового підпору та білого магічного вогню. Вона мчала з шаленою швидкістю, закручуючись у смертоносний вихор і поглинаючи заснулі хати на своєму шляху. Стихія прийшла, щоб стиснути їх у своїх смертельних обіймах.

Ошаленілі від страху коні дико іржали, крутилися та ставали на дибки, категорично відмовляючись слухати господарів. Та всі вже зрозуміли, що втекти на конях від цієї білої смерті, яка котилася згори, вони вже не встигнуть.