Розділ 15. Погоня

Розділ 15. Погоня

У таборі запала гнітюча, липка тиша. Мандрівники стояли над мертвими потворами, заціпенівши від жахливої здогадки. Повітря навколо, здавалося, стало ще холоднішим, а подих перехоплювало не від морозу, а від усвідомлення масштабу невідомого злого задуму.

- Хто міг це зробити? - з глибокою люттю процідив Горислав, не зводячи очей із випаленого ока. - Навіщо посилати цих гниляків саме за нами? Хтось у Нав знає про кожен наш крок.

- Може, сам Чорнобог? - припустив Яромир.

Побачивши, як разом обернулися до нього друзі, він розвів руками:

- А що? Я вже давно зрозумів обман богів. Це в нашому світі вони боги, а у вашому - це всього лишень сильні маги, здатні на будь-які вчинки. Якби не міцні вірування люду, я б давно розвалив усі жертовники в храмах Сонця і розповів їм правду.

- Тільки не Чорнобог. - хмуро хитнув головою Громило.

- Чорнобог та Білобог - не просто сильні маги, на кшталт Ярила чи Сварога. - мовила Лукава. - Вони - початок і кінець. Світло і Темрява. Життя і Смерть. Вони тримають баланс світів, без якого усе живе або давно б уже вимерзло, або згоріло б у пекельному вогні. Вище них тільки Вирій.

 - Добре. Тоді навіщо Володарю Темряви допомагати упирям нищити Яв? Навіщо він переправив їх сюди і пустив по нашому сліду? - Ярило нерозуміюче обвів друзів поглядом.

Горислав заперечливо хитнув головою, Яромир явно не розуміє про що йде мова:

- Бо це не Чорнобог. - різкувато мовив ведмідь. - Чорнобог тримає баланс, хоч і темний. Це хтось інший. Хтось, хто опанував магію древніх і хоче використати це задля власних інтересів, поки що нам не зрозумілих. І цей хтось свідомо послав упирів та песиголовців - і не дивіться на мене так! - підвищив голос ведмідь, побачивши легкий скептицизм на обличчі Громила. - Хтось послав упирів і песиголовців, щоб прибрати нас. - з натиском повторив він. - Для когось ми - кістка в горлі. І нам треба зрозуміти чому.

Лукава хотіла щось додати, але раптом різко замовкла і нажахано відсахнулася.

Багряні лінії на плечі мертвого упиря раптом спалахнули зловісним вогнем. Клеймо зашипіло, наче розпечене залізо, яке кинули в холодну воду. Мітка Чорнобога почала пульсувати в скаженому, живому ритмі. Це явно було не згасання закляття. Якраз, навпаки, - тавро когось прикликало.

- Воно кличе решту! - крикнула Лукава. - Мітка подає сигнал! Вони знають, де ми!

- Негайно рушаємо! Усі по конях! - прогримів наказ Яромира.

Його біле волосся зметнулося від різкого руху, коли він кинувся до коня та швидко ускочив в сідло. Інші послідували його прикладу.

Горислав кинувся до Бурана. Сіро-сталевий жеребець уже дико іржав, відчуваючи небезпеку, і ставав на диби. Перевертень застрибнув у сідло, міцно перехопивши поводи. Громило та В’юнець підхопили зблідлого Пенька, закидаючи його на коня.

З глибини Чорнолісся, крізь обледенілі хащі, у відповідь на пульсацію тавра донеслося перше, далеке, але чисельне протяжне вовче виття, яке швидко переростало в хиже псяче гарчання. Схоже, Остам таки був правий - більше ні в кого не було сумнівів, що ціла зграя песиголовців уже мчала на поклик сигналу тавра. Часу у них з кожною хвилиною залишалось все менше і менше. Загін вихором покинув галявину, залишаючи тліюче багаття та пульсуючі мітки смерті позаду.

Коні летіли ледь помітною засніженою стежкою, наче навіжені. Земля здригалася від шаленого тупоту копит та їх важкого дихання. Горислав пригнувся до кінської шиї, міцно тримаючи поводи. Серце перевертня калатало в ребрах, але страху він не відчував. Навпаки, всередині зростало дивне піднесення, природу якого він не міг зрозуміти. Довге самотнє життя в горах, де один день змінювався таким же днем, було спокійним та стабільним, але саме тут, саме в цю хвилину, коли смерть йшла за ними по п’ятам, він, як ніколи, відчував повноту життя. Позаду, у суцільній темряві мерзлого лісу, лунало моторошне, багатоголосе виття. Упирі та інші темні потвори Нав, тавровані багряним оком, наближалися із неймовірною швидкістю. Було чути як їх довгі пазурі шматували лід на стовбурах дерев зовсім недалечко.

- Наздоганяють! Вони прямо за нами! - перелякано прокричав Остам, озираючись із сідла. Його синюшне обличчя від страху стало майже білим.

Яромир, який скакав поруч із Лукавою, різко розвернувся назад. Його бузкові очі спалахнули магічним вогнем, коли він побачив перші розмиті тіні з палаючими червоними зіницями, що вискакували з хащ прямо на стежку.

- В’юнцю! Закрий дорогу! - громовим голосом наказав відун.

Молодший лісовик, який досі міцно тримався за гриву свого коня, миттєво зреагував. Його очі спалахнули яскравим, смарагдовим світлом, повністю витіснивши зіниці. Юнак перехопив свій тонкий дерев'яний посох, крутонувся в сідлі назад і з диким криком устромив його кінець у повітря, випускаючи потужну хвилю первозданної лісової магії такого ж смарагдового кольору.

- Коріння древнє, з-під криги повстань,

Обледеніла діброво, прокинься і стань!

Стіною живою заступи нам путі,

Спини цих тварюк у нічній глушині! - загорлав що є сили лісовий маг.