Розділ 14. Тавро

Магія Яромира хвилею ринула на допомогу, переплітаючись із зусиллями Горислава. Тривога за життя друга об'єднала їх у єдиному пориві, і крижана ніч Чорнолісся здригнулася від цієї відчайдушної боротьби за життя.

Яромир перевів подих, коли золотаве сяйво його магії остаточно вплелося в рану Пенька, зупиняючи отруту. Переконавшись, що лісовик дихає рівно, відун підвівся на ноги. Його бузкові очі спалахнули вже не від чарів, а від справжнього чоловічого гніву. Він різко розвернувся до Лукави.

- Ти що тут взагалі робиш?! - голос Яромира прогримів на всю галявину, змусивши коней занепокоєно заіржати. - Я ж чітко наказав тобі залишатися в Яриловому Граді! Берегти дітей! Чому ти ніколи не слухаєш, що я кажу?!

Лукава навіть не здригнулася, лише її бурштинові лисячі очі звузилися в хижі щілини. Однак голос прозвучав м’яко:

- Чоловіче мій, якби я сиділа біля печі, як ти наказав, то ти б уже зараз валявся тут без голови. Я відчула запах навської гнилі ще від нашої брами і пішла слідом, бо знала, що ви, чоловіки, обов'язково втрапите в халепу.

- Це невиправданий ризик! Ти могла загинути в цих хащах! - Яромир стиснув кулаки так, що побіліли пальці. - Тобі мало небезпеки в місті? На кого ти залишила наших дітей!?

- Я з племені рутці, а ми не сидимо на печі, коли нашим близьким загрожує небезпека. Ми йдемо слідом і знищуємо все, що може знищити тих, кого ми любимо. Це моя природа, Яромире, моя сутність, зрозумій мене! - гаряче випалила Лукава, гордо скинувши голову. - Тож не смій мені наказувати! А наші діти у безпеці, з ними Ядвина.

- Ядвина?! - тільки й спромігся вигукнути Яромир. - Гіршої кандидатури для догляду за дітьми годі й шукати.

Він був здивований її натиском. Відчував себе так, ніби його вкусив грайливий метелик.

- Якщо ти пам’ятаєш, вона матір твого старшого сина! - Лукава, здається, не збиралась відступати.

Склала войовниче руки в боки і дивилась на нього з викликом. Горислав, який слідкував за цією сценою, мимоволі посміхнувся у бороду. От же жінка! Та вона сповнена сюрпризів, як скриня зі скарбами.

Подружжя ж стояло один навпроти одного, важко дихаючи, готові продовжити цю палку суперечку, від якої повітря навколо, здавалося, прогрілося краще за догораюче багаття.

- Ой, людоньки, ну яка ж краса! - раптом пролунав гучний, веселий голос Громила.

Товстун широко всміхаввся, дивлячись на подружжя.

- Нам усім, звісно, вельми приємно слухати цю милу шлюбну суперечку. - продовжував Громило, підморгуючи Гориславу. - Справжнє сімейне тепло, аж іскри летять! Взагалі не розумію навіщо нам багаття, якщо варто було лиш запросити до гурту Лукаву і стало значно тепліше. Я б сказав, навіть, гаряче! Але час уже їхати, милі мої закохані. Старого бевзня підлатали, коні застоялися, а між цих обледенілих дерев цілком можуть сновигати ще якісь упирі, і як їм тільки вдається такими ватагами пробиратися у Яв, ніколи такого не було на моєму віку. Не хотілося б, щоб вони перервали ваше з'ясування стосунків на найцікавішому місці.

Слова товстуна миттєво збили палкий запал. Яромир нахмурився, ховаючи погляд, а Лукава лише пирхнула і розвернулася, першою рушивши до коней. Тільки тоді усі помітили, що її Тінь приєдналася до гурту коней і слухняно чекала на свою хазяйку. Напруга розвіялася, лишаючи по собі лише усвідомлення, що ніч майже закінчилася і попереду на них чекає довгий шлях крізь мертвоту Чорнолісся та невідоме зло, що зачаїлося неподалік.

Перед тим як застрибнути в сідло, Горислав завагався. Звірине чуття, що досі лихоманило його після бою, змусило його замешкатися. Щось було не так. Вони щось упустили в цій гарячковій метушні. Щось не помітили, рятуючи Пенька, який вже бадьоро сидів на невисокому міцному конику. Щось мелькнуло на мить у нього перед очима, але він не встиг ухопити це в гарячковій спробі спинити потоки крові з шиї Пенька.

- Що таке? - спитав Смеріч, побачивши, що Горислав не сідає на свого Тумана.

Ведмідь не відповів, мовчки підійшов до відрубаного тіла першого упиря і носком чобота перевернув замерзлий труп потвори.

- Чекайте, - глухо кинув він. - Гляньте сюди.

Яромир та Лукава миттєво підійшли ближче. Лісовики з водяником йшли за ними. Усі разом схилились над смердючим безголовим тілом почвари.

На синюшно-чорній шкірі упиря, трохи вище між лопатками, виднілося щось дивне. Горислав присів і обережно розірвав шматки брудного ганчір'я, що служило потворі подобою одягу. На оголеному плечі потвори красувався свіжий, глибокий випалений слід.

Ця мітка виглядала моторошно: вона мала форму перевернутого трикутника, всередині якого застигло око з рогатими зміями замість вій. Шкіра навколо клейма була обвугленою, чорною. Але найстрашнішим було те, що лінії тавра ледь помітно пульсували тьмяним, багряним вогнем.

- Не може бути... - вражено прошепотіла Лукава, і її бурштинові очі округлилися від раптового здогаду.

- Огляньте іншого! Швидше! - крикнув Горислав, і його зазвичай спокійне обличчя зблідло.

Громило спритно підскочив до другого упиря, якого зарізала Лукава. Одним рухом він перевернув мертву потвору. На тому ж самому місці, на лівому плечі, красувався точно такий самий випалений знак. Рогаті змії та трикутник смерті. Мітки світилися в унісон, наче були частиною одного великого, зловісного закляття.