Розділ 12. Хрип глухої ночі

Горислав повільно підвівся з коліна, не зводячи очей із темних хащ Чорнолісся. Розвернувся і важко ступаючи, повернувся до вогнища, де лісовики досі гріли свої замерзлі руки. Його обличчя було чорнішим чорної ночі..

- Досить кпинів і бурчання. -  глухо мовив, сідаючи назад на колоду та кладучи важку сокиру собі на коліна. - Остам не брехав. Я щойно бачив свіжі сліди на краю галявини. Істота стояла там буквально кілька хвилин тому і постерігала за нами. Це не вовк Яв. Сліди надто важкі, і від них тхне псятиною та сирою землею Нав. За нами йде песиголовець.

На мить біля багаття запала тиша, але тривала вона недовго. Пенько, який досі сидів насуплений, раптом гучно й рипуче розреготався, аж борода затряслася.

-  Матір твою вербову! - проскрипів він, зневажливо махнувши своєю вузлуватою рукою в бік перевертня. - Ведмідь із Срібногір’я, а звичайних вовчих слідів відрізнити не може! Налякався першої-ліпшої нічної тіні в хащах! Мабуть, поки до коней ходив, нишком прикладався до бурдюка Остама з оковитою! Тепер у нас уже двоє з ватаги бачать сновидіння наяву!

Остам від такого нахабства аж підскочив на місці, а Громило знову тихо пирхнув у кулак. Тільки Яромир залишався серйозним. Його бузкові очі пильно дивилися на Горислава.

Ведмідь нічого не відповів на кпини лісовика, лише повільно перевів свій важкий погляд на Пенька. У світлі згасаючого вогнища його очі на мить блиснули диким, звірячим жовтим вогнем. Звіритна сутність, яку йому до цього часу вдавалося утихомирювати, нарешті пробилася назовні. Кров вскипіла, він відчував як стрімко несуться потоки червоної рідини його могутнім тілом, як серце швидко-швидко переганяє їх туди-сюди. Аж у голові запаморочилось. Він майже не тямив, що робить, діяв на інстинктах.

Наступної миті перевертень одним різким рухом змахнув правицею і з усього маху встромив бойову сокиру в обледенілу колоду прямо між ніг Пенька. Важке залізне лезо з глухим тріском увійшло в деревину на добру долоню вглиб. Дрібні тріски розлетілися врізнобіч, а топорище, обмотане шкірою, ще довго вібрувало в повітрі.

Пенько миттєво замовк, так і застигнувши з роззявленим ротом. Регіт Громила одразу підозріло стих. Біля багаття запала така тиша, що стало чутно, як тріщить лід на вікових дубах. Ніхто не очікував такого емоційного вчинку від ведмедя.

Горислав, навіть не глянувши на сокиру, спокійно розправив кожух, влігся на імпровізовану постель, намощену з гілок хвої, і заплющив очі. Для нього розмова була закінчена. Він більше не хотів ані думати ані метикувати, що їм робити далі.

Цей жест подіяв краще за будь-які слова. Один за одним, більше не зважаючи на холод і не промовивши ні звуку, мандрівники почали вкладатися навколо вогнища. Яромир ліг ближче до коней, перед цим нашепотівши полум’ю аби не стихло до ранку. Остам загорнувся в теплий плащ, а лісовики примостилися поруч один одного на таких же хвойних постелях під лапами обледенілих ялин. Горислав майже крізь сон чув, як Буран позаду нервово переступив ногами, але вже не мав сили піднятися та заспокоїти тварину. Надто виснаженим він себе почував - і емоційно, і фізично.

Атмосфера в таборі стала гнітючою і липкою від напруги. Слабкі язики багаття ледь пробивали нічний морок, кидаючи довгі, потворні тіні на крижані стовбури дерев. Кожен із них тепер лежав і прислухався до темряви, що ширяла за периметром багаття незнайомими звуками та підозрілим шумом.

Пенько залишився на варті. Він сидів на тій самій колоді, затиснувши між колінами свій важкий сукуватий дрюк. Сон не йшов до нього. Буркотун більше не сміявся, він пильно вдивлявся в глуху чорноту лісу, а його маленькі очі гарячково блищали, ловлячи кожен шурхіт за межами рятівного кола світла.

... Горислав раптово прокинувся, наче від поштовху в груди. В першу мить після пробудження він не міг зрозуміти, чому саме розплющив очі. Навколо панувала та сама гнітюча, крижана ніч, а багаття рівномірно горіло, підігріте магією відуна. Друзі спокійно спали, але... щось було не так.

А тоді він почув...

Ледь чутний, здавлений стогін.

Він перемішувався з вологим сопінням та задоволеним, низьким гарчанням, від якого ведмежа кров Горислава миттєво перетворилася на окріп. Перевертень різко, але абсолютно тихо підвівся на ноги, не зводячи очей з галявини. Перед ним постала моторошна картина.

На обледенілій колоді, де була встромлена його сокира, судомно хрипів Пенько. Його важкий дрюк випав із безсилих рук. Прямо до шиї лісовика, наче гігантська п'явка, припав упир. Ця потвора з синюшно-чорною шкірою жадібно сопіла, роблячи великі ковтки, і пила з нього живу кров. Гнилими пазурами істота намертво вчепилася у кожух буркотуна, не даючи йому змоги навіть ворухнутися.

Горислав було кинувся вперед, але боковим зором помітив інший рух.

Серце перевертня пропустило удар.

Другий упир уже прошмигнув крізь коло світла до іншого краю галявини. Своєю видовженою, хижою тінню він схилився прямо над Яромиром, який спав біля коней. Ікласта паща потвори вже прочинилася в голодному оскалі, збираючись встромитися в шию молодого відуна. Межа світів остаточно рухнула, і смерть підібралася до них впритул у подобі смердючих кровожерливих почвар.

Горислав не вагався більше ані секунди. Кров звіра вибухнула в його жилах, випалюючи залишки людського сну й наповнюючи м'язи шаленою, первісною силою. Одним блискавичним ривком, який звичайне око смертного сприйняло б лише за розмиту тінь, він подолав відстань до колоди. Його пальці намертво вчепилися в обмотане шкірою топорище. Лезо вилетіло з дубового тріска з коротким свистом.