Розділ 11. Хмари згущуються

Протягом дня Горислав звертав увагу на дивну поведінку свого коня - ступаючи мерзлим Чорноліссям, Буран поводився напрочуд зосереджено. Його чутливі вуха постійно крутилися, вловлюючи кожен підозрілий тріск криги, а з широких ніздрів кожні кілька секунд виривалися густі клуби гарячої білої пари. Час від часу він пританцьовував на крижаній землі, немов відмовлялвся йти вперед. В такі миті Горислав лагідно гладив свого чотириногого товариша та нашіптував йому на вухо заспокійливі слова. Але в самого ведмедя на серці було не так спокійно. Незрозуміла тривога Бурана передалася і йому.

Коли холодне світило Яв остаточно згасло, Чорнолісся накрила густа, непроглядна ніч. Загін змушений був зупинитися на ночівлю, бо просуватися далі навпомацки крижаними хащами стало смертельно небезпечно. Вони облаштували табір на невеликій галявині, затиснутій між трьома велетенськими обледенілими дубами. Усі були виснажені до краю. Важкий перехід крізь межу світами та постійний рух по вимерзлій мертвій землі вижали з Горислава останні сили, його людські м'язи гуділи від напруги. Навіть лісовики, які зазвичай почувалися в хащах як удома, тепер здавалися зблідлими й притихлими. Мерзлий ліс висмоктував з них тепло. Холод пробирався під самі кожухи, пронизував до кісток, і пальці рук ледь згиналися, коли чоловіки намагалися розсідлати коней.

Горислав першим ділом підійшов до Бурана. Сіро-сталевий жеребець важко дихав, опустивши голову, а його розкішна сніжна грива вкрилася товстою кіркою паморозі. Перевертень лагідно поплескав друга по міцній шиї, знімаючи важке сідло, і повісив на шию тварині мішок, куди сипнув припасеного вівса. Буран вдячно хуркнув, випустивши густу хмару пари, і почав жувати, але його вуха продовжували нервово сіпатися, вловлюючи кожен шурхіт.

Нічний ліс довкола дихав зловісною, крижаною пусткою. Без місячного світла обледенілі стовбури дерев здавалися гігантськими чорними пазурами, що тяглися до неба. Мороз міцнішав щомиті, повітря стало настільки густим і колючим, що ковтати його було боляче. Час від часу в цій тиші лунав страшний, гучний тріск - це замерзла до серцевини кора дубів лопалася від люті кусючого холоду, і цей звук розносився лісом, мов далекі постріли.

В’юнець за допомогою магії свого посоха та кресала Громила ледь зміг розпалити багаття - сухе гілля, покрите кригою, довго не хотіло приймати вогонь, лише сичало і пускало їдкий чорний дим. Коли слабкі язики полум'я нарешті затанцювали на дровах, усі щільно обступили вогнище, намагаючись упіймати бодай крихту тепла. Проте навіть цей вогонь здавався безсилим проти всепоглинаючого нічного холоду, він грів лише обличчя, тоді як спини замерзаючих мандрівників продовжував стискати безжальний нічний морок.

Пенько повністю виправдовував своє ім'я - він був найнижчим серед лісовиків, кремезний, вузлуватий, із розлогими бровами та бородою, схожою на сплутане коріння старої верби. Характер мав відповідний - важкий, неповороткий і неймовірно буркотливий. Пеньку завжди і все було не так. Його дратувала людська хата Яромира, дратувала липка спека Нав, але найбільше тепер дратував цей мертвий, промерзлий Чорний Ліс. Зазвичай лісовики черпають силу від землі, але зараз, коли навіть коріння дерев вимерзло, Пенько почувався так, наче з нього хтось стрімко випиває його життєву силу. Від цього його бурчання стало просто нестерпним.

Біля вогнища він умостився на обледенілу колоду, підібгавши під себе короткі, міцні ноги. Його маленькі, глибоко посаджені очі сердито блискали з-під мохових брів, відбиваючи кволі язики полум'я.

- І це ви називаєте вогнем? - проскрипів він, гидливо штурхаючи тріску носком чобота, від чого з його бороди посипалася замерзла хвоя. - Тхне гнилою соломою, а тепла як від здохлої миші! В’юнцю, твій посох тільки на те й здатний, щоб жаб у болоті лякати. Замерзнемо тут усі до ранку, і поростуть наші кістки льодом, от побачите!

- Годі тобі рипіти, старий горох, - добродушно штовхнув його в бік товстун Громило. - Хочеш зігрітися, то потанцюй нам, а ми поплескаємо і теж зігріємось. 

- Не штовхайся, дурбецело. - огризнувся Пенько, щільніше кутаючись у свій цтеплий кожух. - Оглянись на нашу переможну ватагу - коні ледь дихають, водяник синій, як пуп, а ми сидимо серед хащ і чекаємо, поки нас повністю заморозить невідоме лихо. Невже ти не чуєш дихання холоду? Воно вже близько, от-от накриє. Казав я Боривітрові - не треба нас відпускати у цей світ, сповнений сквернодій. Впевнений, все, що нині тут коїться, ці людиська заслужили своїми підлотними вчинками та мерзенними думками. Сидіти треба було в Лісограді, закрити брами й не потикатися сюди. Так ні, поперлися... І я, старий лобуряка, разом з вами рішив стариною тряхнути, буйну молодість згадати. Згадав, а бодай йому...Тепер лови вітра в полі.

Він важко зітхнув, видавши звук, схожий на тріск сухого пенька, і приречено замовк, продовжуючи ображено дивитися на іскри, що зникали в чорному нічному небі. Попри все своє бурчання, Пенько міцно тримав у руках важкий сукуватий дрюк, готовий у будь-яку мить кинутися на захист своїх лісових братів.

Горислав важко звівся з колоди, на яку намостив гілок хвої, намагаючись щільніше закутатися в теплий важкий кожух. Бурчання Пенька та тріск промерзлої кори за спиною вже починали тиснути на мізки.

- Я пройдуся, перевірю коней, - кивнув він Яромиру.

Відійшовши на край галявини, туди, де густа темрява Чорнолісся повністю поглинала кволе світло багаття, Горислав зупинився біля старезного, вкритого крижаним панциром ясена, щоб відлити. Закінчивши природню потребу, перевертень уже збирався повертатися до тепла, як раптом його погляд зачепився за дивну тінь на незайманому снігу.