Розділ 10. Чорнолісся

Зупинившись лише на короткий обідній перекус, від якого Пенько довго обурено відходив (бо хто ж їсть на ходу, без належної поваги до їжі та пуза, яке прагне бодай короткого відпочинку після перекусу), вони під вечір в’їхали у Чорнолісся. За ним, біля величезного непрохідного болота, починався край вимерзлих душ.

Чорний Ліс зустрів загін мертвою, крижаною тишею. Тут, серед вікових хащ, аномальна зима відчувалася особливо гостро й моторошно. Схоже, сюди потроху дістався той дивний холод, який змушує усе живе засинати вічним сном. Це не був звичайний зимовий ліс, заснулий під пухкою білою ковдрою, - це було царство скам'янілої, застиглої в часі природи.

Велетенські столітні дуби, граби та розлогі ясени стояли, мов химерні скляні скульптури. Кожна їхня гілка, від товстого сука до найдрібнішого пагона, була вкрита товстим шаром прозорого, наче кришталь, льоду. Ця крижана кірка намертво скувала дерева, затиснувши їх у міцні лещата. Коли бліді, неживі промені сонця пробивалися крізь крони, ліс спалахував тисячами холодних, діамантових іскор. Проте це видовище не радувало око, воно лякало своєю неприродною, мертвою красою. Від цього блиску не віяло життям, сонце світило, але застиглий світ залишався холодним і німим.

Довкола панувала гнітюча, дзвінка тиша, яку лісовики сприймали як особистий біль. Гілки дерев не гойдалися від вітру, не шелестіли сухою корою. Вони застигли в тих позах, у яких їх застала руйнівна хурделиця на Коляду. Будь-який сильніший порив крижаного повітря змушував ліс видавати страшний, тужливий звук: крига терлася об кригу, і над засніженою стежкою розносився глухий, кришталевий тріск, наче десь поруч ламалися гігантські кістки.

- Не подобається мені тут. - хмуро мовив громило. - Ліс мертвий. І вже давно.

Смеріч лиш головою хитнув. Інші лісовики мовчали. На їх бородатих похмурих обличчях читалась щира скорбота.

- Так, магіїї тут і на перст не нашкребеться. -  в тон громилу мовив В’юнець.

Низькі чагарники дикої малини та терну вздовж стежки перетворилися на гострі крижані шпичаки, що загрожували поранити ноги коней. Навіть вічнозелені ялини стояли приречено, опустивши свої важкі, обледенілі лапи до самого снігу, мов побиті воїни, які схилили голови перед невідомою, руйнівною силою. Весь цей мерзлий ліс здавався величезною пасткою, де час зупинився, чекаючи на Дажбожий Великдень, який міг або розтопити це прокляття, або залишити світ у крижаному анабіозі назавжди.

Горислав лагідно поплескав Бурана по міцній шиї. Кінь хуркнув, випустивши густу пару, і впевнено продовжив крок, час від часу вострячи вуха. Тварині явно тут не подобалось. Ведмідь раптово натягнув повіддя, змусивши Бурана зупинитися. Сірий жеребець незадоволено захропів і переступив потужними ногами, випустивши в морозне повітря густу пару.

Перевертень нахилився з сідла, примруживши очі. На незайманому білому покривалі, зліва від ледь помітної стежки, виділявся ланцюжок слідів. Вони зникали в темних хащах Чорнолісся. Відбитки були великими, з глибоко втиснутими пазурами. Форма подушечок здалася йому дещо видовженою, дивною, майже неприродною. На мить у голові промайнули недавні слова Остама про песиголовця, проте він швидко струснув головою, відганяючи дурні думки. Ет казна що в голову лізе у цій мертвій гнітючій тиші. Швидше за все, тут пройшла зграя вовків, ступаючи слід у слід за вожаком. От і здається, що це неприродний слід однієї істоти.

Він принюхався, але через лютий холод і мертве повітря всі запахи здавалися приглушеними й замороженими, а ніс його одразу вкрився інеєм. В такі голодні, аномальні зими лісові хижаки завжди збиваються у зграї і підходять ближче до людських поселень. Мабуть таки дійсно якийсь старий вожак вів свою зграю на полювання в обхід замерзлого болота.

- Що там, Гориславе? - гукнув ззаду Громило, побачивши, що ведмідь замешкався.

- Нічого! - гукнув перевертень, пускаючи Бурана вперед. - Просто вовчі сліди. Місцева зграя пройшла в ліс. Тримайте зброю напоготові, у таку холоднечу звірі стають надто сміливими.

Громило кивнув і поїхав далі. Загін заглибився в Чорнолісся, рухаючись вузькою, занесеною снігом стежкою. Коні йшли один за одним, пробиваючи копитами шлях крізь пухкі білі кучугури. Навколо височіли вікові, похмурі дерева, які під вагою криги здавалися велетенськими німими вартовими. Гілки кремезних дубів та розлогих ясенів схилялися до самої землі, утворюючи над головами вершників суцільне крижане склепіння. Бліде сонце ледь пробивалося крізь цю щільну крону, кидаючи на біле покривало довгі, ламані сині тіні. Довкола панувала гнітюча тиша, у якій чулося лише важке хуркання Бурана та скрип сідел.

Усі були зосереджені на дорозі попереду. Яромир пильно вдивлявся в хащі, тримаючи наготові посох, Остам кутався в плащ, згадуючи свій переляк на озері,, а лісовики тихо перешіптувалися між собою, не впізнаючи здичавілий ліс.

Через цей тихий гомін та хрускіт снігу під копитами ніхто з них не помітив, як далеко позаду, якраз за гориславом, тихо хруснула суха гілка.

Звук був ледь чутним, м'яким, наче хтось великий і важкий обережно переступив через повалене дерево, намагаючись не тривожити крижану тишу лісу. Ланцюжок вовчих слідів, по якому вони йшли, тепер плавно перетинався з новими, свіжими відбитками, які крок за кроком тяглися слідом за загоном. Хтось невидимий і хижий тримався в тіні дубів, неухильно йдучи за ними по п'ятах.