Розділ 9. Початок подорожі

На секунду над замерзлим плесом повисла тиша, а потім Громило не витримав і голосно, на все горло зареготав. Його товсті боки заходили ходором, а слідом за ним пирхнув Пенько і навіть похмурий Смеріч криво усміхнувся. Лісовики дружно підняли водяника на сміх.

- Га? Песиголовця? У Яв?! А бодай би мені в роті пір’я поросло, якщо я йму тому віри. - крізь сміх вигукнув Громило, витираючи сльозу. - Та ти, Остаме, останні клепки утратив, а кажеш, що оковитої не нюхав кілька діб. Здається, тільки її ти й нюхав. Усім добре відомо, де мешкають песиголовці - у проклятих землях Чорнобога в темному Нав! Як вони можуть у цей світ носа поткнуть, га?

- Точно-точно! - підхопив буркотун Пенько, схрестивши руки на грудях. - То все твоя надмірна тяга до оковитої, Остаме! Засидівся без діла, от і почав уже бачити сновидіння наяву! Менше треба було хмільний мед із людських погребів тягати, то й собаки з людськими головами біля порогу ввижатися не будуть!

Остам від обурення аж позеленів, губи його затремтіли, немов він стримувався, аби не наговорити зайвого, а пальці стислися в кулаки. Він повернувся до Яромира та Горислава, шукаючи підтримки:

- Та кажу ж вам - бачив я його. Від переляку у воду шубовснув. А озеро наді мною вмить замерзло. Назад вже не зміг самотужки вибратися. - гарячково мовив він, дивлячись на відуна.

Але Яромир лише похитав головою, а Горислав завбачливо промовчав.

Лісовики ще довго пересміювалися, поплескуючи один одного по плечах, поки Остам ображено бурчав під ніс. Зрештою, всі дружно вирішили, що песиголовець - то лише галюцинація виснаженого моторшним морозом та оковитою водяника.

- Гаразд, Остаме Озерний, годі роздуватися як та жаба на купині, - віддихавшись від сміху, мовив Громило. - Збирай свої манелі, попереду нас чекає довга дорога.

- Все вже давно зібране. Мені лише потрібен мій кінь, - буркнув Остам, усе ще кидаючи сердиті погляди на лісовиків. - Він тут неподалік, на міській конюшні. Не пішки ж мені за вами по кучугурах стрибати.

Загін вирішив зачекати. Остам, загорнувшись у сухий теплий плащ, швидко почовгав бічною стежкою в бік міських околиць. За якийсь час він повернувся, ведучи під вуздечку свого сірого жеребця Тумана. Тварина важко дихала, випускаючи густу пару, але виглядала міцною.

Водяник важко застрибнув у сідло, поправив збрую і кивнув Яромиру. Тепер уся ватага з семи героїв була в зборі й готова до дій. Бліде, золотаве сонце Яв піднялося трохи вище, але холодне повітря все одно стискало легені. Горислав гялнув на Яромира - відун розгорнув карту і впевнено вказав на північний схід, де за замерзлими полями починалися густі хащі Чорнолісся. Загін рушив у дорогу, залишаючи промерзлу хатину Остама позаду.

Горислав їхав на дужому коні, якого кликали Бураном за його густу сніжно-сіру гриву. Під копитами важкого жеребця рипів мертвий, сухий сніг. Перевертень замикав процесію, тож його особливо ніхто не турбував розмовами. Кинув погляд вперед, де на чолі загону їхав Яромир, стиха розмовляючи з громилом. Як не дивно, але саме ці двоє найбільше потоваришували з часу їх останньої смертельної пригоди. Буркотун Громило не був надто гостинним, однак, з остамом та Яромиром у них утворилось щось на кшталт маленького чоловічого кола. Певно, саме тому відун прийняв рішення узяти Остама з собою, який їхав одрауз за ними і зберігав дивну мовчанку. Зазвичай, його не заткнути. Трохи віддаль їхали інші лісовики. Голосно обоговорюючи місцевість та подальші важливі плани, такі як обід. З аними їхав Горислав.

Перевертень їхав мовчки, в його голові крутилися важкі думки про Яв. Довгий час він не покидав рідне Срібногір’я, і тепер людські землі здавалися йому чужими, вицвілими й хворими. Горислав дивився на безкраї замерзлі поля та низенькі хатинки селян без будь-яких ознак життя навколо Ярилового Града і відчував, як усередині все протестує проти цієї неприродної тиші. Ніде ані душі. Як вимерли.

Він погянув в небо. Дивне холодне сонце світило яскраво, бавилося перламутровими відблисками на снігу, але в ньому не було душі - жодної краплі тепла для цих вимерзлих виснажених країв. Земля під Бураном промерзла на три лікті вглиб, і Горислав, чиє звірине чуття могло чути рух соків у корінні дерев, зараз ловив лише глуху, могильну пустку.

Його серце стискалося, коли він згадував заснуле місто, розбиті стріхи хат та маленького тезку - сина Яромира. Що чекає на цю дитину в майбутньому? Чи зможе він протистояти волі великих магів - явських богів? Свого часу Яромира втримала любов. А що буде тримати маленького Горислава? Ведмідь тихо зітхнув і оглядівся довкола. Якщо вони не розтоплять цей крижаний морок до Дажбожого Великодня, то у сина відуна просто не буде майбутнього. Можна не хвилюватися. Взагалі, ні в кого тут майбутнього не буде. Яв вимре від холоду, а рідний Нав, радше за все, задихнеться від нестерпної духоти.