Розділ 8. Розповідь Остама

Світанок у Яриловому Граді видався моторошним і блідим. Коли загін виїжджав з двору Яромира, сонце золотавого кольору ліниво виповзло з-за обрію, але його промені не мали сили розтопити навіть тонесеньку паморозь на кінській збруї. Небо над містом стояло глибоке, волошково-холодне, а сухий наст рипів під копитами коней, мов розбите скло.

Коні важко дихали, випускаючи густі клуби пари. Дорога вела до замерзлого ставка на самій околиці. Невдовзі вершники під’їхали до його хатини. Виглядала гнітюче. Оселя Остама, яка зазвичай стояла на самому березі повноводного озера, зараз височіла посеред білої крижаної пустелі. Водойма промерзла до самого дна - величезні брили синього льоду випирали вгору, наче ребра якоїсь підземної потвори.

Хатина виглядала ровесницею озера - така ж занехаяна, ніби там зроду ніхто не жив. Вона немов висіла між двома стихіями - частково на землі, частково на воді. Здалеку здавалась звичайною оселею рибалки, якому давно не посміхалась удача у вигляді великого улову - низька, з похиленим дахом, покритим мохом та старим почорнілим від часу очеретом. Замість димаря - невеликий отвір. Стіни були з темного вільхового дерева, гладенького, наче обточеного хвилями. Вікна забиті дошками, двері покосилися. І все це - щедро присипане кригою та снігом. Довгі товсті бурульки звисали зі стріхи, майже до самої землі, закриваючи вікна, мов решітки. Навколо панувала зловісна тиша. Лютий холод Яв міцно скував це місце.

Яромир першим осадив коня, зупиняючись біля обледенілого порога.

- Приїхали, - глухо мовив, дивлячись на замерзлу оселю водяника. - Якщо Остам ще живий, він точно не в гуморі від такої краси навколо.

Раптом дзвінку тишу порушило глухе, ледь чутне шурхотіння. Звук ішов десь із глибини, прямо з-під товщі синього льоду біля хатини. Вершники нерозуміюче переглянулись, Вюнець миттю дістав з полотняної торби, привязаної до луки сідла, свій магічний посох.

Горислав першим злетів із коня і зробив крок на промерзле плесо, тримаючи сокиру напоготові. Лісовики та Яромир рушили за ним. Вдивляючись у напівпрозору глибину крижаної пустелі, вони раптом, як по команді, завмерли від жаху. Прямо під їхніми ногами, вмерзле в кригу, виднілося синюшне, змокріле обличчя Остама. Його довгі зеленуваті вуса та борода з річкової тліні застигли в льоду, мов водорості, а великі банькаті очі водяника ледь помітно сіпалися, благаючи про допомогу. Горислав мить оешлешено дивився на водяника під замерзлою кригою озера. А тоді швидко дістав свою сокиру та вже було замахнувся нею.

- Облиш сокиру, ведмедю! Рубатимеш - розколошматиш самого водяника! — гукнув вертлявий В’юнець, проштовхуючись уперед.

Молодший лісовик міцно перехопив свій тонкий дерев'яний посох обома руками. Навколо його пальців миттєво закрутилися яскраві зеленкуваті іскри лісової магії. В’юнець високо замахнувся і з усього маху вдарив кінцем посоха по крижаній брилі прямо над обличчям Остама.

Магія здивувала всіх. Посох не просто вдарив, а наче випустив потужну хвилю живої сили - на мить війнуло весняною грозою, крига навколо водяника вкрилася глибокими тріщинами і з гучним кришталевим дзвоном розлетілася на дрібні друзки, вивільняючи бранця.

Горислав та кремезний Громило миттєво нагнулися і разом підхопили тіло Остама під пахви. З зусиллям витягли ледь живого водяника на поверхню замерзлого озера.

Бідаха був у жахливому стані - тремтів усім своїм синюшним тілом, його шкіра покрилася інеєм, з рота виходила квола пара. Він судомно ковтнув крижане повітря Яви, закашлявся і вчепився мокрими крижаними пальцями в кожух Горислава, ледь тримаючись на ногах.

Яромир миттєво зробив крок уперед, бачачи, що водяник буквально згасає на очах. Відун простягнув долоні до тремтячого Остама. Його магічні бузкові очі яскраво спалахнули, відбиваючи бліді промені мертвого сонця.

- Живо вогню, сило Ярила, прокинься в моїх руках! - владно й чисто промовив Яромир давнє замовляння.

Прямо з його долонь вирвалося м'яке, золотаве свічення. Повітря навколо водяника миттєво прогрілося, війнуло розігрітим на сонці камінням. Відун обережно поклав теплі руки на синюшні, вкриті памороззю плечі Остама. Золотава магія Яромира тонкими струмками почала перетікати під шкіру духа води, розганяючи застиглу, крижану кров.

Ефект не змусив себе чекати. Іній на синюшному обличчі водяника стік чистою водою, а його банькаті очі нарешті набули живого, глибокого озерного відтінку. Остам глибоко, зі свистом вдихнув тепле повітря, його пальці розтисли кожух Горислава, і він упевнено звівся на власні ноги.

Перед ним стояв, на перший погляд, звичайний чоловік років сорока. Однак при більш детальному огляді кидалась в очі його надто бліда шкіра, майже прозора, крізь яку на скронях можна було розгледіти синюваті жилки, немов тонкі водорості під шкірою. Він був високим, трохи згорблений - чи то від не зовсім тверезого способу життя чи то від холоду під кригою озера. Волосся - світле, з зеленуватим відтінком. За вухом виднілись вузькі вертикальні щілини - жабри, які ледь пульсували. Звісно, серед буденності Ярилового Граду такі тонкощі не кидалися в очі. Хто буде розглядати що там у чоловіка за вухами знаходиться. Одягнений був у темний кафтан, вицвілий від вологи, із засмальцованим коміром. На ногах високі чоботи. Водяник з ніг до голови був вимазаний озерним намулом.

- Ох, Яромире. - нарешті прохрипів він, обтрушуючи залишки криги. - Ти нагодився, як ніколи, вчасно. Ще добу такого підводного відпочинку і перед вами був би не Остам, а чистий волдяний мнярець.