Розділ 7. Тезка

Горислав прокинувся задовго до перших променів скупого зимового сонця, коли Ярилів Град ще тонув у морозних сутінках. Людське тіло після нічної розмови вимагало руху. Він тихо, намагаючись не рипіти мостинами, накинув кожух і вийшов на подвір’я.

На вулиці панувала крижана тиша. Сніг під ногами рипів сухо й твердо. Біля дровітні Горислав знову помітив знайомий силует. Син Яромира вже був на ногах. Хлопчик стояв із невеликим затупленим ножем у руках і затято, зосереджено витесував із товстої дубової тріски фігурку ведмедя. Його сріблясте волосся світилося у сутінках, а рухи були чіткими та сильними, невластивими для дитини.

Перевертень тихо підійшов ближче, намагаючись не налякати малого.

- Чому не спиш у таку рань? - дружелюбно запитав, киваючи на дерев'яну заготовку.

Хлопець підвів свої глибокі, темно-сірі з сизиною очі:

- Сон не йде, коли світ неправильний. Навколо стільки дивних речей, яких я не розумію більше. Ось, ведмедя вирізаю, він сильний, як ви. Люблю деревину, вона така справжня. Ппобачив вас учора і одразу зрозумів, що це ви. Мій тезка.

- Тезка? - здивувався перевертень, присівши перед ним на велику колоду. - І як же тебе звати, малий?

- Горислав, - гордо промовив хлопчик.

Перевертень на мить занімів. За останні роки він лиш кілька разів бачив Яромира і майже не бачився з Лукавою. Йому навіть на думку не спало спитатись як вони назвали того, хто прийшов знищити ці світи.

- Батько назвав мене на вашу честь, коли я прийшов сюди, - продовжив хлопчина, як ні в чому не бувало. - Моя мати - Ядвина, воїтелька з далекого міста амазонок Дівоброд. У них суворі закони. Дівчаток вони завжди залишають собі, щоб ростити нових войовниць. А хлопчиків... - він на мить затнувся, певно, дитяча образа глибоко засіла в його серці. - хлопчиків відправляють до батька, як тільки їм виповниться шість років. Вони навіть імен нам не дають. Моя матрі мене навіть не назвала.

Хлопчик опустив голову, крутячи в руках недороблену дерев'яну фігурку.

- У Яриловому Граді мене стороняться, - вів далі хлопець, явно виявляючи до мовчазного Горислава велику довіру. - Тутешні діти не граються зі мною. Кажуть, що я маю важкий погляд. Дорослі шепочуться за спиною. Я знаю, що я не схожий. Але ж це не означає, що я гірший. Хіба ні?

Горислав дивився на восьмирічного хлопчика і бачив у ньому себе - такого ж самотнього, відкинутого своєю родиною, бо довго не міг обернутися, не вписувався у звичні рамки ведмежого стада. Дивлячись на цього хлопчика, відкинутого світом людей, він відчув як всередині розливається глибоке, щире тепло.

Він поклав важку долоню на плече малого. Хлопчик не здригнувся, лише сильніше стиснув дерев'яну фігурку.

- Послухай мене, тезко, - лагідно, але твердо мовив принишклій дитині ведмідь. -  Люди завжди бояться того, чого не можуть зрозуміти. Вони відчувають твою силу нутром і не можуть збагнути її природу, бачать магію твого батька, і цей страх змушує їх ховати очі та шепотітися. Але в твоїх жилах тече кров великого відуна і безстрашної воїтельки з Дівоброду. Твоє ім'я - Горислав, і воно означає «палати славою». Не смій опускати голову перед тими, хто не здатен зрозуміти твою велич.

Перевертень усміхнувся, підбадьорливо стиснувши плече хлопчика.

- Ми з тобою однієї крові, малий. Я теж не такий, як вони, і мене вони теж боятимуться, як спізнають. Але прийшов час захищати цей світ, і саме я йду рятувати їх життя, хоча добре відаю, що вони про це ніколи не дізнаються. Прийде і твій час, і твоя «дивність» врятує їхні життя. Тож не дозволяй нікому казати, що ти тут чужинець.

Малий Горислав підняв голову. Його темно-сірі очі спалахнули дивним, перламутровим вогником - відблиском древньої первісної магії, а на обличчі вперше з'явилася щира, впевнена посмішка. Він вдячно кивнув перевертню, ховаючи дерев'яну фігурку за пазуху теплого кожуха.

Тишу розмови перервав ледве чутний скрип сінешніх дверей.

На подвір’я вийшла Лукава, накинувши на плечі теплу вовняну хустку. Вона рухалася безшумно, мов справжня лисиця, але її поява одразу принесла в морозне повітря легкий аромат її ілюзорної накопиченої магії. Дівчина підійшла до малого Горислава. Хлопчик, забачивши її, миттєво відклав дубову тріску й ніж, зробив крок назустріч і міцно, по-дитячому щиро пригорнувся до неї.

Лукава лагідно провела тонкою долонею по його сріблястому волоссю, і в її бурштинових очах спалахнула справжня, материнська ніжність, яку вона рідко дозволяла собі показувати стороннім.

- Іди в хату, милий, ти знову встав ще до сходу.- тихо промовила вона, поцілувавши його в лоб.

Хлопчик кивнув ведмедю і зник за важкими дубовими дверима хати. Його маленька постать випромінювала дивовижну для восьми років зосередженість.

Лукава провела його поглядом, і щойно двері зачинилися, її обличчя знову набуло звичного зосередженого виразу, але в кутиках очей залягла глибока тривога. Вона повернулася до Горислава, кутаючись у хустку від ярилівського холоду.

- Він дуже хороший хлопець, - стиха мовила. - Справжній захисник для своїх маленьких сестер. Навіть коли Яромир затримується на своїх радах, малий сам стежить за вогнем і береже їхній сон. Але я так сильно хвилююся за його подальшу долю, Гориславе...

Вона зітхнула, і біла пара хмаринкою розтанула в сутінках подвір'я.