Розділ 6. Жахливий гостинець

Яромир поклав довгий красиви й палець на карту, вказуючи на малюнок замерзлого болота далеко на півночі.

- Нам потрібні всі сили. Завтра вранці виходимо.

- А інші? Вони вже тут? Ти говорив з лісовиками? - закидав товариша запитаннями Горислав.

- Лісовики мають прибути ось-ось, а Остам приєднається насвітанні.

- Остам? - ведмідь здивованоглянув на слідопита. - Навіщо нам цей п’яничка? Він же далі оковитої нічого не телепає.

Яромир всміхнувся:

- Озеро Остама замерзло, йому дуже сутужно приходиться тут. Він сам прийшов до мене з проханням допомогти, а коли я повідомив, що збираю ватагу для походу на північ, водяник дуже просився взяти його з собою. Я просто не зміг відмовити. Нам не завадить зайва пара рук.

- Ти про жабра забув. - скептично відповів Горислав. - Його руки будуть весь час зайняті бурдюком, в якому буде зовсім не вода.

Яромир нічого не встиг відповісти, бо знадвору долинув незрозумілий шум, гам і голосне невдоволене бурмотіння. Горислав з Яромиром переглянулись і втупились в двері. В сінях почувся голосний тупіт і вже за мить дубові двері з гуркотом відчинилися, і всередину разом із клубами морозяної пари буквально завалилися лісовики. Вони були з ніг до голови вкриті снігом, наче щойно вилізли з замету, а з їхнього одягу та борід одразу потягнуло запахом прілої хвої, моху та замерзлої кори. Дім Яромира вмить наповнився шумом, тупотом важких ніг та голосними вигуками.

Першим, важко дихаючи та обтрушуючи сніг прямо на чисту підлогу, зайшов Громило. Це був веселий товстун у добротному важкому кожусі, на круглому обличчі з довгою плутаною бородою навіть у такий час блукала хитра посмішка. Саме Громило свого часу взяв у полон незваних гостей  - Яромира та його помічника в хащах Нав разом із вертлявим та значно молодшим В’юнцем.

В’юнець заскочив одразу за Громилом, тримаючи в руках добротний дерев'яний посох. Рухався він напрочуд спритно, незважаючи на теплі важкі одежі, навколо його пальців час від часу вилися зеленкуваті іскри - саме він найкраще вправлявся у лісовій магії і міг змусити прорости навіть мертву гілку.

За ними тихо, мов тінь, пройшов Смеріч. Як завжди, мовчазний та похмурий, він тримався осторонь і Яромир був щиро здивований, що цей лісовик згодився приєднатися до їхнього галасливого гурту. Через його суворий та гордий вигляд Яромир під час першої зустрічі в лісі навіть помилково сприйняв його за ватажка.

Останнім у кімнату протиснувся Пенько - низький, вузлуватий буркотун, якому вічно все було не так. Він одразу почав невдоволено махати руками, скаржачись на незручну людську хату, затісні двері та занадто сухе повітря у світлиці.

- Ну й замело Яв, Яромире! - гучно ревнув Громило, ляснувши себе по товстих боках, від чого навсібіч полетіли пластівці снігу. - Твоя стріха ледь тримається під цією кригою, але узвар у вас пахне непогано, у мене вся борода в слині!

Горислав, який досі сидів на лаві, миттєво підвівся, він радий був бачити жителів Лісограду. Затишніше себе почуваєш, коли поруч такі ж як ти. Товариші гучно обійнялися, сніг з їх кожухів стрімко танув, тож незабаром світлиця наповнилася талою водою та грязюкою. Лукава, обійнявшись з давніми приятелями, заходилася прибирати приміщення. А тоді, кинувши: “Ви гуторте, а я піду дітей вкладу спати”, стрімко вийшла з кімнати, залишивши чоловікам їх чоловічі справи. Принаймні, хай Яромир так гадає...

- Ми прийшли не з пустими руками, друже, принесли гостинця! - заявив Громило, як тільки перші радощі від зустрічі вщухли. На його круглому обличчі розпливлася задоволена таємнича посмішка, як у молодиці, яка стріляє очима біля печі.

З цими словами товстун розв'язав брудну полотняну торбу, що висіла в нього на поясі, перевернув її і хвацько кинув вміст прямо посеред світлиці, ближче до столу Яромира.

З глухим стукотом на щойно старанно вимиту дерев'яну підлогу викотилася голова. Мертва. Безжально відділена від тіла. Вона закрутилася і зупинилася, дивлячись у стелю застиглими, скляними очима.

Шкіра на голові була мертвотно-синього, майже чорного кольору, липкою від підземної гнилі та запеклої, темної крові, що вже встигла взятися крижаною кіркою. Губи потвори судомно розійшлися, оголюючи два ряди довгих, гострих, мов голки, жовтуватих ікол, якими вона ще нещодавно шматувала людську плоть. Вуха були видовжені й розірвані в кількох місцях, наче в дикого звіра. Носа майже не було - замість нього зяяли дві провалені ніздрі, з яких усе ще тхнуло сирою землею та смородом могили. Рідке, жорстке волосся, схоже на стару солому, заплуталося в замерзлих грудках бруду.

Це була голова упиря.

Пенько гидливо штурхнув жахливого “гостинця” носком свого чобота:

- Біжать крізь межу, мов щури з тонучого човна. Цього ми перестріли прямо на вулиці, підбирався до людських хат.

Горислав підійшов ближче, впізнаючи мерзенний запах. Це був точно такий самий сморід, який він відчув на вулиці всього годину тому. Сумнівів не було - лісовики гостинно зустріли саме “його” упиря.