Розділ 5. Дім Яромира

Горислав прискорив крок, майже не дихаючи, і невдовзі дістався до самого краю Ладиного пагорба, де в оточенні старих розлогих дубів стояв дім відуна.

Будинок помітно відрізнявся від сусідніх людських хат. Це був кремезний двоповерховий зруб із темного, мореного дуба, що майже зливався з нічною темрявою. Замість звичайної соломи стріху вкривав цупкий дерев'яний ґонт, на якому магічна хурделиця Коляди не змогла залишити жодної подряпини. Можливо, тому що навколо будинку височів міцний частокіл із захисними рунами, випаленими на колодах. Тільки жителі Нав могли бачити цей магічний захист, для явних це був звичайний добротний частокіл. Горислав про себе всміхнувся. А цей відун не такий вже й недалекий, як він вважав його. Принаймні, про захист своєї родини дбає.

Зайшовши у двір крізь прочиненову браму, Горислав помітив рух біля дровітні. Там порпався хлопчина, який обережно складав на невеликі дерев'яні санчата колоті дрова, щоб везти їх до хати. Для своїх восьми років він був не по-дитячому високим та струнким. З-під теплої вовняної шапки вибивалося сріблясте волосся - точнісінько таке ж, як у його батька Яромира.

Почувши важкі кроки, хлопчик припинив роботу і випрямився. Повернув голову і поглянув прямо на Горислава. У перевертня від цього погляду пішли сироти шкірою, він відчув як напружився звір усередині. Очі дитини не мали батьківського бузкового кольору, але в них ховалася інша магія - вони були темно-сірими, з якоюсь дивною, глибокою синявою, що нагадувала грозову хмару над Нав. Цей погляд наче бачив Горислава наскрізь, проникаючи під людський кожух до самої ведмежої суті.

Очі кольору розбитого неба...

Ведмідь всередині нього здригнувся, згадавши слова древнього пророцтва.Цей хлопчина ще явить себе світу, коли прийде час...

Хлопець тим часом спокійно залишив санчата і мовив тихим, але напрочуд чистим та впевненим голосом:

- Батько вас вже чекають, заходьте в дім, я вас проведу.

Він розвернувся і впевнено рушив до порога. Горислав хитнув головою, опановуючи дивне хвилювання, і пішов слідом за сином відуна. Двері зрубу відчинилися майже безшумно.

У світлиці стояв приємний аромат сушеної м’яти та ароматного воску від свічок, явно зроблених власноруч. Не інакше, як Лукава, подумав Горислав, згадавши давню подругу. Почувши звук відкритих вхідних дверей, з інших покоїв вийшла молода струнка жінка з вогненним волоссям, заплетеним у чотири коси. Вона була дивовижно красивою, з витонченими, ледь загостреними рисами обличчя. Жителька Нав, з таємничого племені рутці - людей-лисиць. Але тут, у Яв, вона старанно ховала свою справжню природу. Як і її батько - знаний у Яриловому Граді і за його межами скульптор Велемир Рудохмурий. Так само вчилися приховувати свою справжню сутність доньки-двійнята Яромира та Лукави - Рута та Світяна. Дівчаткам вже було по сім років і стримувати свою природу з кожним роком у них виходило все краще і краще.

Лукава стояла перед ним у довгій сукні глибокого смарагдового кольору, підперезаній тонким срібним ланцюжком. На її витонченому обличчі грала загадкова, легка усмішка. Найбільше її природу видавали очі - трішки розкосі, бурштиново-золоті, які на мить спалахнули хижим вогником, коли вона впізнала гостя.

- Заходь швидше, ведмедю, - радісно мовила вона, відступаючи вглиб хати і швидко зачиняючи за ним важкі двері.

Горислав пройшов слідом за Лукавою до світлиці, скидаючи на ходу важкий від паморозі кожух. Хлопчик залишився порпатися у великих сінях, більше не звертаючи уваги на пізнього гостя. До Горислава долинув глухий стукіт полін, які той перекладав із саней.

Посеред світлиці за великим дубовим столом сидів Яромир. Перед ним лежала розгорнута стара карта навколишніх поселень та лісів, а бузкові очі відуна прискіпливо вивчали нанесені вугіллям позначки. Побачивши друга, він підвівся.

- Твій перехід пройшов вдало, як я бачу, - міцно потиснув руку Гориславу. - Радий тебе бачити тут. Але обличчя в тебе темніше за навську ніч. Щось сталося?

Горислав важко сів на лаву, що загрозливо тріснула під його вагою, і поклав сокиру поруч.

- Навколо вашого міста коїться щось гидке, Яромире, - глухо заговорив перевертень. - А, може, й не лише навколо міста. Поки йшов вулицею, повз мене пронеслася чорна тінь. Смерділо запеклою кров'ю і сирою землею. Я готовий власну шкуру віддати на відсіч - це був упир. Вони вже відкрито сновигають під вікнами людей.

Лукава, яка саме ставила на стіл глиняний глечик із теплим узваром, тихо зітхнула. Її бурштинові очі зблиснули недобрим вогником.

- Ти правий, друже. - її голос звучав м'яко. - Упирі останнім часом зовсім втратили страх. Вони лізуть сюди, мов мухи на мед, бо межа між нашими світами тонка, як перша осіння крига. Гадаю, їх сюди виманила легка здобич - люди на півночі сплять і не відчувають, як з них випивають життя.

Яромир нахмурився і знову сперся руками на стіл, дивлячись на карту. Його сріблясте волосся м’яко відбивало золотаве світло воскових свічок.

- Нам треба якомога швидше дістатися до тих нещасних, поки вони всі не стали жертвами навських почвар. - мовив він. - Треба зрозуміти, що сталося і як це все спинити, доки не стало надто пізно. Якщо зима не відступить після Дажбового Великодня, ми не зможемо обробити поля, наш врожай загине. А тоді нас очікує вселенський голод.