Розділ 1. Несподіваний гість

Він йшов, важко ступаючи. В повітря явно відчувалась чиясь присутність.

Масивні пазурі глибоко врізалися в підсохлу кам’яниисту землю. Дрібні камінчики з тихим шурхотом осипалися з-під його важких лап, котячись униз по крутому схилу Срібногір’я. Спека Нав дошкуляла, на дворі вже довгенько панувало дуже гаряче, парне літо. Чорне хутро на загривку стояло дибки, в грудях закипала звіряча напруга. Кожен м'яз напружився, наче натягнута тятива лука. Він був готовий до стрибка. Серце відстукувало свій ритм, наче жило окремим життям. А.може, воно й так було. Тримати звіра всередині коштувало йому надзвичайних зусиль. Тримати свідомість у подобі звіра коштувало ще більших.

Кроки наближалися прямо з-за валуна. До нього йшов живий світ, сповнений свіжості та дивних запахів, яких він ніколи не чув.

Він рвонув уперед, відштовхнувшись міцними задніми лапами. Але в останню мить, коли тінь мандрівника вже була під ним, звірине чуття змусило його змінити траєкторію. Велетенський ведмідь перестрибував незнайомця, важко приземлившись позаду нього на чотири лапи, здіймаючи хмару пилу.

Чоловік навіть не здригнувся від грандіозної туші над своєю світлою головою. Він плавним, упевненим рухом скинув глибокий каптур темно-сірого вовняного плаща і перед ведмедем постав статний чоловік, який мав вигляд класичного відуна світу Яв - довге, сріблясте волосся, зібране шкіряним ремінцем, щоб не заважало у роботі, та незвичайного кольору очі - фіолетового, ближче до бузкового. Ці дві ознаки видавали у ньому приналежність до касти відунів. Це були кольори чистої магічної енергії, притаманної його роду. Нещодавно йому виповнилось тридцять шість.

На ньому була тонка біла сорочка з вибіленого льону, прикрашена по коміру та грудях складним червоним вишиттям-оберегом. Сорочку перехоплював широкий шкіряний пояс, густо кований срібними бляшками, на якому висів ніж у шкіряних піхвах. На ногах - високі шкіряні чоботи. Ніякого переляку на обличчі, лише впевненість.

Відун розвернувся до ведмедя, і кутики його губ сіпнулися у легкій посмішці. Він підняв руку долонею вперед:

- І я тебе радий бачити, Гориславе. Ти, як завжди, дуже гостинний.

Ведмідь піднявся на задні лапи та заревів так, що луна пішла горами, сполохавши дичину на кілометри вперед. Тоді опустився на задні лапи, тіло його вигнулось дугою, а Яромир виставив руки вперед і вигукнув, явно виказуючи заперечення:

- О, ні! Я тебе благаю - не роби цього зі мною! Не перетворюйся тут! Бачити тебе голяка мені не доставляє ніякого задоволення, повір.

Та ведмідь його вже не чув. Його туша здригнулася. Почувся тріск кісток. Не болісний, а якийсь глухий. Велетенські лапи стилися, втягнулися під густе хутро, могутні плечі теж зсунулися, витягуючись угору. Масивний хребет прогнувся назад, а потім із силою вирівнявся, ніби встановлюючи нову вісь тіла. Хутро з кожною хвилею перетворення ставало коротшим, світлішим. Морда стискалася, видовжений ніс втягувався, губи набували людської форми. Очі ще мить лишалися звіриними - темними, хижими, але в них уже спалахував розум. Коли останній звук зміни затих, перед Яромиром постав чоловік.

Високий, з широкими плечима та волоссям кольору темної ночі, і такою ж густою бородою. Міцні руки, правильні риси обличчя. Груди піднімалися важко, як після бою. Очі його набули темного відтінку, в них світилась глибинна мудрість та первісна сила.

- Вітаю, Яромире. Чим завдячую твоїй появі у моїй скромній обителі?

- Може, ти спочатку прикриєш чимось свій сором. - хмуро мовив Яромир.

Ведмідь, якого він назвав Гориславом, реготнув від душі, махнув своєю темною шевелюрою та зник за найближчим валуном. Невдовзі вийшов звідти, одягнений у широку полотняну сорочку та темні штани, підперезані широким ременем, що вигідно відтіняв талію. Штани були підкочені, сорочка розхристана - не чоловік, а втілення прекрасної свободи. Образ волелюбця доповнювали босі ноги з красивими ступнями.

- Отож, чим завдячую твоїй появі у моїй скромній обителі? - знову запитав він красиво поставленим баритоном.

Раніше він неймовірно дратував Яромира, проте, зараз Горислав був одним з тих, кого він планував прикликати на допомогу.

- Я прийшов порадитися з тобою і дещо запропонувати.

- І що ж це? - перевертень не приховував свого зацікавлення.

- Може, ти мене спочатку запросиш до своєї оселі? Перехід з одного світу в інший трохи виснажує, знаєш.

- Не знаю. Я ж цього ніколи не робив.

- Ну, от і будеш мати нагоду.

- Ти про що?

- Веди до барлігу, там і погуторимо.

Незабаром двоє статних чоловіків дісталися самотнього житла перевертня, що скидалась водночас на барліг та дім - суворий, проте теплий та затишний. Перше, що кидалось в очі - грубість та простота. Скеля всередині була дбайливо відшліфована, тож стіни не були рвані, як назовні, а гладенькі та блискучі. Посеред печери стояло грубе вогнище, обкладене камінням. Дим виходив крізь тріщину у стелі, залишаючи темні смуги на камені. Повітря було сповнене цим димом та ароматом сушеного м’яса - праворуч на вбитих у стіну дерев’яних кілках висіли зайці - акуратно патрані, а над ними тяглися рівні рядочки м’ясних смужок -  в’ялені шматки, що поволі сохли у прохолодному повітрі.

Ліжко Горислава було збите з грубих дощок та встелене заячими шкурками. Неохайності в печері не було зовсім: жодної кістки на підлозі, жодного сміття, навіть попіл у вогнищі був зібраний у чітку купку. Кам’яні полиці були наповнені нехитрим домашнім скарбом у вигляді кількох дерев’яних полумисок та ложок. Це був дім хижака - дбайливого, чіткого, який живе по власній структурі і не дуже радіє непроханим гостям.

Горислав першим увійшов до свого дому та жестом запросиа Яромира до грубо збитого столу, де стояв глек з водою і полумисок з сушеним м’ясом.