Розділ 1. Це все для тебе

Марго

Помада.

Стою, застигнувши наче істукан, та дивлюся на ледь помітний слід на комірі його сорочки, а в голові жодної думки.

Пусто.

Тільки дихати чомусь надто важко, ніби хтось викачав з кімнати усе повітря.

— Вибач, — п’яно посміхається чоловік, намагаючись роззутися і при цьому не впасти. — Довелося затриматися. Ці кляті словаки були так раді, що уклали контракт, що ніяк не хотіли розходитися.

— Так, — через силу вичавлюю з себе.

Звісно, словаки. Хто ж ще може бути з яскраво-рожевою помадою.

Чоловік знов щось промовляє, але я геть його не чую.

Слід від чужої помади ніби зжирає не лише простір навколо себе, а й увесь мій світ.

— Я спати, — буцімто здалеку доноситься до мене голос чоловіка.

Він йде, злегка похитуючись та тримаючись за стіну, а я так і залишаюся стояти стовпом біля вхідних дверей.

Сліз нема. Лише відчуття, ніби я потрапила в якийсь інший світ, де все чуже. Те, що відбувається, це все не зі мною. З кимось іншим.

А я тут випадково.

Просто проходила повз і побачила сцену з чужого життя.

То, може, справді?

Може, мені лише здалося?

Може, дійсно немає ніякого сліду помади й у ресторані були якісь там партнери?

Так хочеться вірити.

І не думати про те, що вчора він теж прийшов надто пізно.

Що в нього кожен день ділові зустрічі, що дивним чином затягуються до ночі.

— Це бізнес, — казав він мені, коли вперше повернувся додому після опівночі. — Щоб вибити найкращі умови, треба встановити з партнерами особистий зв’язок, — казав він. — Це ж все заради тебе. Щоб ти ні в чому собі не відмовляла.

А я наївно всьому вірила.

До сьогодні…

— Ти йдеш? — доноситься зі спальні.

Голос чоловіка дивним чином боляче б’є по вухах, ніби хтось навмисно провів нігтями по склу.

Аж оскомина на зубах з’являється, заставляючи мене різко сіпнутися.

— Ні, — знов промовляю через силу. — Мені ще треба доробити ескіз.

Насправді останній ескіз із нової колекції я доробила ще зранку. Але заставити себе прямо зараз піти в спальну та лягти в ліжко, удаючи, що нічого не сталося, я фізично не можу.

Якась височенна стіна виросла переді мною.

Можливо, мені варто було спитати його? Вказати на слід чужої помади та просто попросити пояснити, звідки він взявся?

Можливо…

Тільки я не хочу знов чути брехню.

Трушу головою, намагаючись прийти до тями.

Тільки допомагає це мало. Думок у голові все одно нема.

Що робити, не знаю, й майже на автоматі йду на кухню варити собі каву.

Так, зараз ніч, то про яку каву може йти мова, але я все одно не зможу заснути.

То, може, звичні дії допоможуть мені хоч якось оговтатися? Та й все одно я не знаю, що ще мені робити.

На автоматі дістаю турку, засипаю каву, воду, не дивлячись додаю спецій та ставлю на плиту.

Звісно, я могла скористатись кавомашиною, але вона готує за секунди. А мені зараз потрібен час.

Спостерігаю, як поверхня рідини спочатку ущільнюється, потім стає маслянистою та нарешті починає підійматися.

Звичним рухом знімаю турку, даю з пів хвилини відстоятися та обережно переливаю у філіжанку.

А тепер на балкон.

Там темрява ночі, свіже повітря, «зорі» міста далеко внизу й ще далі зорі всесвіту зверху. Там я звикла відсторонятися від навколишньої суєти та бути самою собою.

Перший обпалюючий ковток, і в голові справді починає пояснюватися. У всякому разі спадає відчуття нереальності та кисілю навкруги.

Повірити в те, що відбулося все ще дуже важко, але я хоча б починаю дихати.

П’ять років.

Через два місяці ми повинні були відзначити п’ять років нашого з Ігорем щасливого подружнього життя.

П’ять років я вважала, що ми чи не ідеальне подружжя. З півслова розуміємо одне одного.

П’ять років я раділа, що в мене такий чудовий чоловік.

Ні!

Різко обсмикую сама себе.

Насправді не раділа.

Розповідала це батькам та рідним, подругам та знайомим.

І все.

Дивно, що я зрозуміла це лише зараз.

Хоча знов — ні.

Просто зізналася.

Майже промовила вголос.

Роблю новий ковток кави та намагаюся пригадати наше весілля.