Частина 17

— Чому мене туди не пускають? —  майже прошепотіла я. Голос був позбавлений емоцій.

— Іс… вогнику, — зітхнув Ноель, роздумуючи, що сказати. Його схвильований погляд був спрямований на мене. — Ти запитуєш це вже… нам туди ще не можна. Як тільки дозволять, ми одразу ж зайдемо. Софі теж хвилюється… ми всі хвилюємося.

— Він підлаштував це… усе було сплановано… я могла перешкодити йому… — тихо бурмотіла я собі під ніс, не відриваючи погляду від стіни.

— Каріссо… — мене знову обійняли й опустили голову собі на плече. — Давай ми поговоримо про це пізніше. Не зараз. Гаразд?

— Він… це все він…

— Іс… — тільки і промовив Ноель. І справді, чим тут допоможеш…

У кімнаті очікування сиділи всі, хто тільки міг. Не знаю, коли хто прийшов… тут були й батьки Алекса, і Софі з Ітаном, і Дейн із Карін… навіть Лукас тут був і час від часу зиркав на мене. Звичайно… я ж занадто спокійна для людини, чий коханий потрапив у аварію й зараз на волосині від смерті… Тільки Ноель з Джейкобом знали, що не так. Для всіх я спокійно сиджу на кріслі і дивлюся в стіну… адже я обіцяла собі бути сильною. Та щось не виходить. Серце давно б’ється десь у п'ятах, я перестала сприймати все, що коїться довкола і просто намагалася тримати свої емоції під контролем.

Не знаю, скільки пройшло часу… Софі плакала в Ітана на плечі. Марія намотувала круги по кімнаті, а Томас час від часу намагався її зупинити. Мій порив знайти того виродка зупинили близнюки й Дейн, у якого на плечі майже дрімала Карін. У якийсь момент з’явилася Белонна, та я не зважала на це… я ні на що не зважала.

— Я намагалася його відмовити, справді… — вкотре промовила Карін, дивлячись на мене.

— Все… нормально, — відповіла я, намагаючись усміхнутися. Дівчина хвилювалася через ситуацію, що склалася. Добре, що вона залишилася вдома під охороною і з нею все гаразд. Їй взагалі хвилюватися не можна…

— Вона точно за нього хвилюється? — тихо запитав Лукас.

— Ти ідіот? Вона вже п’яту годину сидить і дивиться в одну точку. Тільки іноді під носа собі щось бурмоче. Як думаєш? — роздратовано промовив Джейкоб. — Ти знаєш, що таке психологія, хлопче? Думаєш, усі люди реагують на стресові ситуації однаково? Повір, було б краще, якби вона плакала так само, як Софі. Бо такий стан їй ще обернеться «добром».

Я чула все, що говорили присутні… та, з часом, воно зливалося в один потік нерозбірливих звуків і просто вилітало з голови. П’ять годин… це мало чи багато? Як він? Що з ним? Чи боляче йому? Чи щось бачив? Що змусило його сісти за кермо мотоцикла? Купа запитань… зате я точно знаю, кого шукати.

— Каріссо… — пролунало десь далеко, та я пропустила це повз вуха.

Не хочу. Не чіпайте. Не говоріть. Залиште в спокої… благаю.

— Йдіть, уже пізно і вам потрібно відпочити, — почувся тихий голос Ноеля.

— Подзвони, коли щось зміниться або будуть якісь новини, — промовив Дейн.

— Гаразд…

— Хтось має сигарету? — через якийсь час запитала я.

— Така підійде? — запитав Лукас, присівши біля мене, і подав сигару.

— Каріссо, ти… — хотів обуритися Ноель.

— Мені потрібна сигара, — тихо повторила я, вихопила сигарету і, піднявшись з крісла, мовчки попрямувала на вихід.

— Це погано, Ноле… — почулося за спиною.

— Якщо нічого не зміниться — стане тільки гірше, — тихо пробурмотів Ноель.

Вийшла надвір і зупинилася під дахом лікарні. Підняла голову. Яка іронія… не плачу я, то плаче небо? Надворі різко стало холодно і дощ лляв, як з відра. Ще не вистачає якоїсь сумної фортепіанної мелодії й можна знімати серіал. Запалила сигарету й затягнулась. Звичайно, краще не стало… а чого я чекала? Просто… на самоті якось легше. Погляди, повні презирства, від Марії й Томаса, які, напевно, вирішили, що я буду битися в істериці… тихий плач Софі… косі погляди Лукаса і тривожні від близнюків… усе тримало в напрузі. Якби сюди ще заявилася Сандра, я б її на шматки розірвала.

Дим від сигари повільно підіймався догори й розчинявся в повітрі так само, як моя крихка надія на щасливе життя. Що мені тепер робити? Якщо з ним щось трапиться? Перші гіркі сльози потекли по зблідлих щоках, та я швидко їх витерла. Я обіцяла собі…

— Ісо… — біля мене з’явилася Белла.

— Щось бачила? — тихо запитала я.

— Мені немає, чим тебе заспокоїти, Каріссо, — дівчина опустила руку на моє плече. — Бачила тільки апарати й лікарняне ліжко… тримайся, будь ласка. Ти сильна дівчина, Еванс.

— Чому я не можу жити спокійно? Страждаю або я, або хтось дорогий мені… — пробурмотіла я, спостерігаючи, як краплі дощу наповнюють калюжі. — Залиш мене. Я знаю, що в тебе ще є справи.

— Ти сильна, Каріссо. Пам’ятай про це, — промовила Белла й розчинилася в повітрі.

Хто сильний? Я сильна? Брехня. Я така ж крихка, як і всі інші… і сьогодні мене розбили вдруге… і це ще болючіше…

Коли я вже доходила до крісла, на якому просиділа купу часу, з палати інтенсивної терапії вийшов лікар. Звичайно, його зразу обступили, очікуючи відповіді. Я ж просто зупинилася й направила погляд на нього.