Частина 16

— Ти мене до гробу зведеш, кусако… — зітхнула я. — Домовились, але за однієї умови.

— Все, що завгодно, — задоволено промовив Алекс, радіючи, що йому вдалось одержати перемогу.

— Зробиш зайві кроки — зачиню тебе вдома і ґрати на вікна поставлю, — гмикнула я, розплющивши очі. — Досить… ну…

— Не припиню, — буркнув хлопець, продовжуючи виводити пальцем невидимі узори по моїй шиї і плечах. — Ти така розслаблена, усміхнена й мила… хто ще тебе такою бачив? Як на мене, саме час скинути свої колючки і стати трохи дружнішою до навколишнього світу.

— Але-е-ексе, — ліниво протягнула я. — Ти мене такою бачиш і досить. Не гоже мисливцю… ай, кусако, ти не зміниш мене для всіх. Я й так занадто розм’якла поруч з тобою.

— Ну, я намагався, — усміхнувся хлопець. — Можливо, це до кращого. Хай усі і далі думають, що ти вбиваєш всіх, хто заговорить з тобою.

— Запахло ревністю…

— Мені не сподобалося те, що Лукас заходив тебе провідати… — невдоволено пробурмотів Алекс.

— Ти мені не довіряєш? — я поглянула на хлопця, покрутивши в пальцях кулон на його шиї. — В нього, однаково, нічого не вийде, сонце моє… що? — запитала я, натрапивши на здивований погляд Алекса.

— Ого…

— Та що?

— Я думав, ти такими словами тільки до кота звертаєшся, — усміхнувся хлопець, залишивши швидкий поцілунок на моїх вустах.

— Та ну тебе, Стюарте, — буркнула я й кинула в нього його ж майкою, яку підняла з підлоги. — Одягайся, Дейн і Карін скоро мають бути тут.

— Мені сонце більше сподобалось, — розсміявся Алекс. — Від тебе це звучить не те, що особливо, а майже унікально. Не знав, що ти так вмієш.

— Те, як я тебе називатиму, залежить від того, як ти поводитимешся, Алексе, — промовила я і, підійшовши до нього, повернулася спиною. — Застібни.

— І як ти поралась з застібками на бюстгальтерах і сукнях сама стільки часу? — хитро запитав хлопець, застібаючи замок на комбінезоні.

— Нормально, — спокійно промовила я. — Але якщо є зайві руки, то чому не скористатися? — на вустах прослизнула хитра усмішка.

— Що значить «зайві»?! — обурився Алекс.

— Відклади свої емоції на потім і будь лапочкою, — швидко проговорила я й поцілувала його в ніс. — Карін не ображати й Дейна не провокувати. Справ на нього хороше враження, я дуже тебе прошу. Я не хочу витрачати час ще й на ваші суперечки.

— Чому ти так хочеш, щоби я йому сподобався? — Алекс серйозно глянув на мене.

— Бо він брав безпосередню участь у моєму житті. Так само як і Нол із Джейком. Як ще один старший брат. Може тобі хвостика на голові зав’язати? — після короткої паузи запитала я, оглядаючи його шевелюру.

— Смійся-смійся. От обстрижуся і що робити тоді будеш?

— Не думай навіть, — примружила очі я, скуйовдивши волосся на його голові, й усміхнулась. — Мені подобаються твої кучері.

— Еге ж, — усміхнувся він. — Де вони?

— Вони… о, саме під’їжджають, — промовила я, читаючи повідомлення, надіслане Дейном. Ех… не думала, що його допомога знадобиться так швидко.

— Ходімо? — запитав Алекс, подавши мені руку. — Не дивись на неї так, ніби перший раз бачиш, — гмикнув хлопець.

— Це трохи… — завагалась я.

— Абсолютно нормально, вогнику. Ми зустрічаємося, цілуємось, спимо й живемо разом. А за руки ходити для тебе ненормально? — усмішка торкнулась його вуст.

— Дійсно, дивно… — задумливо пробурмотіла я і взяла його за руку.

Коли ми спустилися, у холі було майже пусто. Аж біля входу стояла пара людей. Майже на самому порозі розмовляли високий чоловік у діловому костюмі й молода дівчина середнього зросту. Русяве волосся спадало по спині, а блакитні очі уважно роздивлялися приміщення.

— Ей, вогнику, будеш так дивитися на неї — вона передумає купувати тут квартиру, — грайливо промовив Алекс мені на вухо й легко прикусив мочку.

— Алексе! — від неочікуваності вигукнула я і стукнула його по руці. Хлопець тільки розсміявся, потерши руку, обійняв мене і пригорнув ближче. — Не роби так більше, — пробурмотіла я. Мене це вибило з колії.

— Усміхнися. А то ця красуня подумає, що тут погано живеться, — з широкою усмішкою промовив вампір.

— Сховай ікла, кусако, і вибирай словечка, а то доведеться шукати собі іншу красуню, — з їдкою посмішкою промовила я й поцілувала Алекса в куточок рота.

Схоже дівчина все чула… щось точно чула. Про це говорив її здивований погляд, спрямований на нас.

Наступної миті ми вийшли на вулицю. До будинку саме під’їжджало таксі.

— Так, Карін не хвилювати, Дейна не дратувати. Він не я — терпіти тебе не буде. І будь добрий, постарайся йому сподобатися, гаразд? — зосереджено промовила я, прибираючи невидимі пилинки з плеча Алекс.

— Іс, це що, хвилювання? — здивовано запитав він. — Ти забула, що вже говорила це?

— Так? вибач, з голови вилетіло. Не дивись на мене так. Він - брат, — пояснила я, помітивши невдоволення в його очах.