Частина 6

У навушниках на повторі грав плейлист з піснями, а я сиділа в кав’ярні і, відкинувшись на м’яку спинку диванчика, насолоджувалася вихідним. Найбільше я люблю неділі й понеділки — мене тоді не чіпає ніхто. І сьогоднішня неділя не відрізнялася від інших. Я виспалася, прогулялася містом і тепер насолоджувалася своїм холодним чаєм — саме те, що потрібно в таку спеку. Сонце навіть по обіді припікало і змушувало ховатись у тінь.

Пісня знову змінилась і я зітхнула. Час сісти і впорядкувати плейлист — занадто різкий перехід від «а поплакати» до «на сьомому небі від щастя» й навпаки. Дідько! Чому ця пісня досі в моєму плеєрі? Я скривилась і, розблокувавши телефон, швидко позбулася злощасної пісні. Ну все, настрій зіпсовано, а я знову повернулася у реальність. І що мені робити? Один може будь-якої миті потрапити у квартиру, інший грозиться дістати мій номер телефону. Як мені позбутися цього всього? Хоч бери відпустку і їдь, куди очі бачать… стоп! А це ідея… чому б і ні? Я давно хотіла побувати в країнах Скандинавії. Та мені вартувало тільки відкрити браузер, коли на екрані висвітився незнайомий номер. Невже мені не дадуть відпочити навіть у вихідний?

— Слухаю, — промовила я, відповівши на дзвінок. Сподіваюсь, якийсь спам.

— Привіт, вогнику, — почувся задоволений голос на тому боці.

— Стюарте? — здивувалася я. Не очікувала, що він впорається з цим так швидко.

— Я ж казав, що дістану твій номер. Як поживаєш?

— За два дні нічого не змінилось, — буркнула я. — Ти тепер мене й по телефону діставати будеш?

— Я всього лише запитав, як ти поживаєш. Хіба не можна? — зітхнув хлопець. — Що робиш зараз?

— Від тебе відпочивала, та ти мене й тут знайшов, — гмикнула я й після короткої паузи додала. — В кафе сиджу, вихідними насолоджуюсь.

— Як завжди на самоті.

— Мені так добре. Тобі яка різниця?

— Ти просто звикла до цього, Каріссо. Проведи з кимось, хоча б, день і відчуєш різницю, — промовив Алекс.

— Немає жодного бажання, — спокійно промовила я. Його голос звучав спокійно… без оцих його насмішок і нахабності. Якби він спілкувався так завжди, мої нерви були б у порядку…

— Бажання є… ти просто не знаєш цього, — знову відчулася звична усмішка.

— Якщо ти подзвонив, щоб мене вчити, то йди лісом, Стюарте, — буркнула я.

— Алекс.

— Тобі ще не набридло це повторювати?

— Я повторюватиму це стільки, скільки потрібно, — знову гмикнув хлопець. — Хто винен, що ти простого імені запам’ятати не можеш?

— Слухай, Стюарте…

— Алекс, — вкотре повторив він.

— Неважливо. Ти прямо зараз псуєш мені вихідні. Я просто заблокую твій номер і на тому закінчимо.

— Ну й бяка ти, Іс… у мене кілька телефонів. І карточку можна завжди купити. Втомишся блокувати, — переможно промовив хлопець.

— А ти, бачу, легких шляхів не шукаєш… — задумливо промовила я, спостерігаючи, як у кав’ярню зайшла білявка й попрямувала прямісінько до мене.

— Якби я обрав простий шлях, я б просто оселився у твоєму домі.

— Чарівного копняка під зад ніхто не скасовував, Стюарте. Ніхто тебе в мою квартиру не пустить. Я — тим більше.

— А кого пустиш? Маркса? — буркнув вампір.

— Слідкуй за словами. Все, досить. Сьогодні на дзвінки не відповідаю, — промовила я і відбилася саме у той момент, коли світловолоса дівчина сіла за мій столик. — І як це розуміти? — запитала я. — Вільні столики є.

— Ти будеш проти, якщо я приєднаюсь до тебе? — запитала дівчина. — Зовсім не люблю на самоті сидіти.

— На такі випадки є друзі… хлопці там, чоловіки, — трохи роздратовано промовила я, витягуючи навушники з вух.

— Софі, — представилася дівчина і протягнула мені руку. Когось вона мені нагадує…

— Карісса, — спокійно промовила я, проігнорувавши її жест.

— Ти, бачу, одна сиділа. Любиш сидіти наодинці? — не відставала дівчина.

— Кого ти мені нагадуєш? — натомість запитала я. — Я не люблю, коли мій особистий простір порушують без мого дозволу. Дратує.

— Оу… не хотіла зіпсувати тобі настрій, вибач, — здивувалася дівчина. Не очікувала такої правди?

— Скажи-но своє прізвище, — поцікавилась я. Ну дуже мені її поведінка знайома.

— Робертс, — все ще здивовано промовила дівчина. — А тобі навіщо?

— Та так… ти мені декого нагадала… — я на мить замислилась. Погляд опустився на її руку і я помітила обручку. Прізвище може бути не її. І навіщо я цим переймаюсь взагалі? — Вибач, мушу покинути твою компанію. Мені потрібно йти, — я піднялась і взяла сумку. — Бувай, — відказала їй й покинула кафе.

Щось занадто багато настирних людей навколо мене зібралось. Тільки й роблять, що дратують. Хто сказав, що бути одною — погано? Я гмикнула своїм думкам і попрямувала додому.

— Дідько! — крикнула я, підірвавшись, і щосили жбурнула подушку куди очі бачать. — Як же ти дістав, Маркс! Чуєш?! Дістав! — я сховала обличчя в руках, виринаючи з чергового сну. Я точно скоро з розуму зійду.